?

Log in

No account? Create an account
АЛЛА , ЯКА БАЧИЛА СВІТ РОЖЕВИМ….
На  щастя, в особі Алли Ігнатюк  Бог послав мені не тільки вірну, безкорисливу й незаздрісну   подругу, а й першого щирого читача, і другого,  після мого батька,  натхненника  і критика моїх прозових творів. Так, мені пощастило, що поряд зі мною була  така талановита, мудра, освічена,  прогресивна  і доброзичлива  моя сучасниця – Алла Ігнатюк.
               Саме дякуючи  Аллі Григорівні,  і під впливом  наших з нею довгих довірливих розмов на   заборонені  теми рідної  історії, та й сучасності,  саме в Теплику  я написала  більшість своїх новел,  які  згодом успішно пройдуть  всесоюзний конкурс в Московський літінститут ім. Горького, і за які,я буду згодом  з нього вигнана, як… «атисоветчица».
Коротше кажучи:
–О tevpora, о mores! О часи, о звичаї!  І трекляті  радянські парадокси!
Звичайно,  цю мою  невдачу (чи удачу?) з Москвою  Алла тяжко переживала, адже дуже вже їй хотілося, щоб я вирвалася на всесоюзні орбіти, куди тоді прагнули вирватися всі творчі «нацмени». Наївно гадаючи, що «не в своїй хаті», а в «червонозоряній» – і «правда, і сила,  воля». Ба навіть слава.
Може, воно так і було, але тільки  для тих «нацменів», хто в житті і творчості демонстрував вірнопідданість…  Мені ж це не вдалося. І Алла винила в цьому  себе.  Принаймні, так сумно пожартувала, коли восени 1968 року я прийшла в редакції. «Зірки», щоб розповісти про свої московські перипетії, і заодно  попрощатися перед  від’їздом у Чернівці, на Буковнину
Один Бог знає, як мені  часом хочеться  подзвонити Аллі Григорвні і спитати:
–А пригадуєте мій день народження? Такого у мене ніколи більше не було…. Ви ще  мені великий альбом «Шедеври світового мистецтва» подарували, щоб я, гортаючи його,  згадувала нашу  щиру дружбу і   утаємничені  вечірні розмови….
Так.  Ще один світлий спомин пов’язує мене із світлою  моєю подругою Аллою Ігнатюк:  мій день народження 26 жовтня 1967 року. Оскільки я тоді  жила на квартирі, а в ресторані  відзначати  не хотілося,  а в редакції  – не  прийнято було, Алла вирішила влаштувати  мені  свято у себе вдома. Тим  паче, що  я на той час я  так зріднилася з її сестрою Людою та мамою, інтелігентною, жартівливою і молодою душею Галиною Іванівною, що з радістю погодилася. Тим паче, що Галина Іванівна називала мене своєю  третьою дочкою. А я  її дочок Аллу і Людмилу – сестрами.
Відзначала я свій День Ангела вперше у своєму  житті «по-сучасному», з тортом,  при свічках і щирих розмовах…. Також вперше в житті   читала свої вірші , так би мовити, на людях, і вперше ми серйозно говорили  про мої літературні перспективи.  Власне, про те, про що я боялася навіть думати…
На відміну від мене, «літраба», який не «вилазив» з відряджень, відповідальний секретар редакції  Алла Григоровіна навпаки , прикута була до свого кабінету і письмового стола: робила макет газети,  готувала матеріали.  І ще встигала приймати відвідувачів.  Небавом  до кабінету привітної, освіченої  розумної Алли поспілкуватися почав заходити весь цвіт теплицької інтелігенції. Тут можна було зустріти і братів Козачинських, і Сокотнюків, забігав молодий архітектор Віктор Українець, приходила з Аллиною сестрою Людою дуже цікава для мене своєю біографією незвичною Сандра Галінгані – дочка італійського комуніста і теплицької дівчини, які познайомились у німецькому концтаборі під час Другої Світової війни….
Часто, повернувшись з відрядження, заставала  вже згадуваних краєзнавців-істориків   Івана  Денисовича Цаля з Удича та  Івана  Фурдика із Соболівки…. І з великим задоволенням  вслухалася в   їхні розповіді про ті часи, коли наш тихий, далекий від магістралей  людних  Теплик  був Смілгородом, знаменитим  форпостом на кордоні Дикого поля, і  нібито стояв майже на перехресті степових шляхів: і Чорного, яким гнали орди  у Крим  ясир –  наших дівчат українських, і Шовкого, й Соляного, якими текли  у Європу   шовки  бухарські та сіль севашська….І про Коліївщину  розказували, в якій брали участь  наші предки цілими родинами і навіть селами гайдамацькими..і про те, як у цих степах  Богун, і Хмельницький свої полки формували, на турка  і шляхту ідучи…. Про легендарний  Турчин  ліс, який був секретною базою турецького султана,  і про те, як козаки викурювали з його підземель яничарів…. За породою Івана Фурдика я попросила  Микиту  Годованця написати для «Зірка» спогади про відомого в наших краях борця за народне щастя Івана Мая, жителя Соболівки…. Що він і зробив, а я виросла в очах колег і начальства  як журналіст…
Так часом хочеться погомоніти з подругою про наше молоде минуле,  та, на жаль превеликий, Алла Григорівна уже далеко… аж за тим обрієм, куди і в дзвони церковні не додзвонишся….  Хоча…. мене ніколи не покидало відчуття її активної присутності в моєму житті…. Іноді беру її фотографію,  на якій вона така красива, безжурна, молода, і де на звороті  написано її  розмашистим чітким почерком: «Голубій людині Галині Тарасюк від тої, яка бачила світ рожевим». Квітень. 1967 р. Теплик»….

БОРИС ШОР:ТІЛЬКИ НЕ ПЛАЧ
       Другим  моїм учителем був присланий  з Гайсинської газети «Трибуна праці» Борис  Олександрович Шор,  людина надзвичайна, без жлобських чиновницький «замошок», з прекрасний почуттям гумору  і відчуттям  рятівної   тимчасовості  усього в цьому  світі. Отож, дякуючи оптимісту Шору,   трудовий  день у нашій редакції (доки із Сиротюка в райкомі «три шкури знімали») починався з жартів, анекдотів, до яких були всі охочі. Навіть «літучки», де прийнято було строго  критикувати «матеріали» один одного,  перетворювалися на годину сміху. Особливо,  діставалося романтичному  Фішману,  «перла» якого, зазвичай,  зачитувала  Алла Григорівна, зобов’язана в ролі відповідального секретаря,  редагувати всі наші «шедеври». Одну  із таких «перлин» Фішмана досі пам’ятаю. Так, описуючи піднесений ранковий настрій  ланкової з Кивачівки чи  Метанівки, він писав: «Йдучи полем, її серце радісно калаталося»…
Звичайно, педагогові, який звик сам повчати, було не зручно,  але  жартівливу  критику Алли Лев Борисович сприймав мужньо і завжди дякував за прекрасний урок української мови.
Але скоро всі ми пошкодували, що підсміювалися над таким чемним і  роботящим Фішманом. Особливо стало не до сміху мені, коли  він,  не витримавши лихої долі районного газетяра, покинув нас, невдячних,  і повернувся у свою школу. Ще б пак! Весь фронт сільськогосподарських робіт разом з культурою, освітою і медициною  ліг на мої вутлі  плечі. От тоді-то я справді  відчула, що то значить бути «ЛІТРАБОМ»!
Пригадую,  якраз  починалася гаряча сівба, і ми з Ігорем Павловичем  на своєму ще воєнному драндулеті  гасали цілими днями рідним бездоріжжям,  «ради нескольких строчок в газете», як співалося тоді в популярній  радянській пісні про радянських журналістів.  А коли драндулет ламався і  гарна була погода,  тоді Борис Шор, як батько рідний,  проводжав мене саму  у далеку й пішу подорож по селах, по веселих, наказуючи:
–Оце, Галю, йди собі нога за ногою дорогою степовою, а як прийдеш до села, одразу – в сільську раду, або в контору колгоспу, і  в кабінет до голови. Добрий день – добрий день! Я така-то, кореспондент газети «Зірка»! Прийшла  прославити вас. То чим   можете похвалитися? Чи свинофермою, чи рільництвом, чи художньою самодіяльністю? Чи цікавою людиною?»
А щоб тобі все розказали й показали, будь скромною, ніколи не величайся перед сільськими трудівниками,  мовляв, я  з города великого Теплика!!! Розумна! Бо нічого не розкажуть, і не покажуть. А як будуть пригощати обідом та ще й чарочку наллють, першу випий. Для дезінфекції, щоб не отруїлася їжею, бо що ми без такого кадра цінного будемо робити?!… І обов’язково подякуй, щиро так, щоб іще раз прийняли і нагодували , і з собою дали!  І ніколи не плач, як щось не виходить так, як запланувала. Бо тільки із смертельного випадку нема виходу. Тож запам’ятай найголовніше правило газетяра: не виходить критична стаття про ледачого голову колгоспу, пиши нарис про хорошого голову сільради! Або про   клуб на замку, в нас навіть рубрика така є, або  стругни   фейлетон чи гумореску! Ти ж в нас спеціаліст, – натякав на мій скандальний літературний дебют.– У нас для фейлетонів і гуморесок  тем – не міряно!  На кожному кроці, було б лиш натхнення. А в тебе натхнення і гумору – вистачає.  Правда, не завжди…
Оце, бувало,  научає, а сам регоче-заливається, як дитина. Дуже чогось я його смішила своєю безпосередністю….
– А що, йому,  тому Шорові, сміятися?! – думала я без образи. – А попробуй посміятися, блукаючи степами холодна-холодна! Бо ж тоді машини не гасали без діла дорогами степовими. Та й було тих машин – кіт наплакав: у кожному колгоспі одна «полуторка» для роботи і «газик» - для голови колгоспу. Тож часом мене  «підкидали» до Теплика, а частіше … «нога за ногою… і не зглянешся, як 10-15 кілометрів  здолала піхотою, не присівши.
Наш Теплицький район – на межі трьох областей:Вінницької, Черкаської і Кіровоградської, і семи районів…. Тож часом незчуєшся, як опинишся то в  Гайворонському, то в Христинівському, чи до Гайсинського  знову повернешся…. Бувало, щоб не пертися в село до контори, завертаєш на плантацію бурякову до ланки, придумуючи по дорозі  запитання для інтерв’ю з ланковою, або бригадиром. А не вийде, як вчить Шор, є в запасі рятівний варіант: нарис про людей хороших.
Тож «відмірявши» навпростець кілька гектарів буряків, добираєшся, бувало,  до розпашілих на сонці молодиць, і – одразу приступаєш інтерв’ювати, а  жіночки й питають:
–        А з якої ти, дівчино,  газети?
–        Теплицької, – кажеш, нічого не підозрюючи. А жіночки лиш руками з дива сплеснуть:
– А Боже! То це ти пішки аж з Теплика прийшла в наш Христинівський (Гайсинський, Гайворонський…)  район?! А чого? По обміну досвідом?
А Боже! Оце так!  Приперлася! Жінки дивуються, а тобі – як ножем по серцю: глянеш на небо – ні хмариночки, спека…. Переведеш погляд на землю – ні машиночки, ні підводочки… а до Теплика кілометрів з 20-30-ть   і така  досада  обляже, що… мимоволі згадуєш слова Бориса Олександровича:
–Тільки  не плач, коли щось не так!
Я справді часто плакала, коли в мене не все виходило.  Поширений в радянські часи типаж – комсомолки-відмінниці. Поволі  «вростаючи» у свою нову професію та  освоюючи її секрети, чемно дослухалася до інструктажів  досвідченого Бориса Олександровича. Але от забула спитати його, що робити, коли зайшла  не просто в сусідній  район, в іншу область?!
….Звичайно, повертаючись  «з чужини» безкраїми  полями до   Теплика, я  на весь голос оплакуватиму  свою гірку журналістську долю. Однак,  повернувшись живою-здоровою, та ще й прихопивши по дорозі якусь інформацію, чи вислухавши, на підводі їдучи, цікаву історію,  з гумором розказуватиму Аллі про свої  веселі мандрівки і пригоди.
       …Згадую часто і не зло  і редактора Івана  Олександровича  Сиротюка, але з острахом.  Схоже, досі той страх маю. Але не так перед ним, суворим редактором, як перед його грізним криком. Так часто  буває  з керівниками,  добрими по натурі людьми, які бояться бути справжніми, гадаючи, що тоді їх не будуть слухати підлеглі. Ото ж і вдають із себе грізних тиранів.  І хоч ми з Аллою це розуміли, однак крик редактора доводив нас до постійних нервових стресів!  А одного разу, коли прочитавши мій, на мою думку, непоганий  репортаж із жнив, Сиротюк  почав страшно сварити мене, я від образи розридалася…
І раптом крик стих. І я,  зпідлоба глянувши на Івана Олександровича,  – очам не повірила: переді мною сидів уже не молодий, не дуже здоровий, втомлений, зашуганий райкомом чоловік і… і  ледь не плачучи, вуркотів, як дідусь коло внучки:
Ну що ти, маленька? Ну Галинко… Ну не плач… Ну покричав… ну  ж буває…. Ну добре…. Йди… вмийся… погуляй …лиш не плач….
Атож!  Скоро й інші помітили, що варто мені було скривитися під час його бурхливих  «батьківських повчань»,  як Іван Олександрович  мінявся до невпізнанності, починав вуркотіли, ледь сльози не втирати, а за секунду відпускав з Богом, і сам правив мій «шедевр-одноденку».
Признатися, з того часу, я цим страхом грізного редактора перед   жіночими сльозами почала нахабно користувалася. Як згадує наш земляк,  журналіст і поет Василь Піддубняк, родом з Красного Кута, який після мене деякий час теж працював «літрабом» у «Зірці»,  про це моє нахабство легенди ходили. Нібито Сиротюк гукає:
Галю, де матеріал  строчний в номер?
А я відповідаю, скривившись:
–        Нема. Творчий застій, Іване Олександровичу…
Але, думаю, що я не часто  дурила старого редактора. Бо й справді, дуже скоро  зрозуміла всю сувору  романтику журналістської праці: хоч би ми всі повмирали чи полетіли в Космос, а газета мусить вийти!
Доброю, щирою  і світлою людиною залишився в пам’яті Ігор Павлович Кордон, великий трудівник, обдарована  особистість… Ми з ним, таким простим, милосердним, позитивним, щиро дружили,  і навіть тоді, коли в редакції з’явився старенький  «запорожець» їхали разом у відрядження, щоб лиш по дорозі прочитати один одного свої власні вірші….
Згадую з вдячністю ще одну свою колегу- подругу  – коректор Галину Антонівну  Поляк, родом з мого рідного села  Орлівка  та ще й родичка…. Була , як і Алла, веселою оптимісткою, і ніколи не впадала в печаль чи розпач, як  бувало, я, «страждалиця»….
На жаль, майже вся перша редакція  Теплицької районної газети «Зірка» вже відлетіла  з журавлями в Ірій… Вже в Теплику і газети під назвою «Зірка» нема. Але, слава Богу, життя продовжується. І замість «Зірки» народ читає «Вісті Тепличчини», які очолює племінниця знаменитого історика-краєзнавця Івана Фурдика – Ірина  Олексіївна Лупещенко,  велика ентузіастка  чесної журналістики, патріотка і послідовниця її найкращих традицій…
А головне –  є Теплик. Смілгород моєї  юності, але набагато кращий, як колись. Теплик, який дав мені більше, ніж  я йому: добрих людей, вірних друзів, перші успіхи і перше усвідомлення себе  особистістю. А головне, саме в  Теплику, на рідній землі, відбулася моя громадянська «ініціація». Тут обрала  мене моя  професія. Тут почався  мій журналістський  50-річний стаж, тут я пройшла  і початкову школу життя, і повний курс факультету журналістики…. Власне, Теплик  був мої  щасливим стартом і в літературі.  І залишається досі дуже світлим, вагомим і  важливим  відрізком життя, який не забути ніколи. І не викреслити.
ТЕПЛИК-СМІЛГОРОД. І ГАЗЕТА «ЗІРКА»
                Окрушки споминів
Здається, навіть живучи в раю, людина  тужитиме  за тим найкращим місцем на землі, де народилася, виросла, звідки  її корінням. Найкращим і найдорожчим, незалежно, чи віддала вона   малій батьківщині усе своє життя, чи прислужилася тільки скромною   лептою.
                 Про мою скромну лепту у скарбницю рідного краю – сиріч  рідного Теплицького району, що на Вінниччині,   свідчать   перші записи у моїй трудовій книжці.
Перший гласить : «Прийнята на роботу учителя англійської мови Бджільнянської 8-ї школи. Наказ № а-121 по Гайсинському РВНО від 31.Х. 1966 р.
І  другий: «Звільнена з роботи вчителя англійської мови  Бджільнянської 8-ої школи у звязку з переходом на роботу  в редакцію Теплицької  районної газети. Наказ  № 118 по школі від 1 квітня 1967 р». І ще один, заднім числом: «Прийнята на посаду літпрацівника Теплицької райгазети «Зірка»…Наказ №6 від 22 березня 1967 року».
                Між цими записами – 5 неповних місяців,наповнених різними, світлими і грізними  подіями державного і особистого значення. Перша: до 8-го березня газета «Комсомольське плем’я» надрукувала моє  оповідання «Приїхала нова вчителька». І друга: через  тиждень  після 8 березня саме за це оповідання мене  конкретно  вигонять   з  роботи вчителя англійської мови.
                НОВЕЛА ЧИ ФЕЙЛЕТОН? ДРАМАТИЧНИЙ ДЕБЮТ
                І от… Як зараз бачу: за вікном  сірий похмурий,  ще холодний березневий день 1967 року. Напівтемний  клас,  незвично тихі й чемні   учні, які ще вчора своєю недисциплінованістю доводили мене до сліз, уважно слухають урок на тему : «Майбутній час в англійській мові» … Та від  нинішньої  тиші у класі  мені  не легше, а навпаки, ще тяжче й тривожніше, адже саме зараз, в цей момент,  у головному кабінеті Теплицького  райкому  партії вирішується моя доля! Мій власний майбутній  час…. Хоча…. Яка доля може чекати мене після того  скандалу, який несподівано  для мене викликало  моє оповідання «Приїхала нова вчителька», надруковане недавно в  газеті «Комсомольське плем’я»?! Спочатку оповіданням, в  якому я описувала шкільні будні молодої вчительки англійської мови, якій важко доводиться насамперед долати  нелегкий психологічний перехід  з безтурботного дитинства у доросле відповідальне життя, обурився завуч школи,   де я вже  півроку працюю, «бдітєльний» комуніст і ветеран війни  Жук…. Чомусь йому здалося, що то я фейлетон написала на школу. Більше! Пасквіль! І тепер не буде нам спасу від комісій, перевірок, «розбірок»  і доган по партійній лінії…
  Даремно я плакала-ридала,  намагалася  переконати колег, всіх цих дорогих мені людей, з якими зріднилася і здружилася, що то лиш оповідання. «Бдітєльность» перемогла. Зібрали педраду, «пропісочили», гнівно  затаврували, «вліпили»  догану  і… причаїлися в чеканні перевірок. А для мене щойно веселе і цікаве шкільне життя перетворилося для мене  на пекло. Я не знала, що робити і як далі жити, тому вирішила повіситися на грушці, що росла на старому цвинтарі, через який я бігла щоранку до школи і щовечора поверталася до себе на квартиру. Але не вийшло: несподівано приїхала мама, і я не могла завдати їй такого болю і ганьби.  І розповісти теж не могла – боялася….
Коротше кажучи, мені здавалося, що цей абсурд страшний або мені сниться, або  справді «машина часу» повернула мене із 1967 року у страшний «тридцять сьомий»,  про який мені часто по секрету розповідав батько, і тепер мене саму репресують і відправлять на Колиму, як Микиту Годованця, з яким я вже четвертий рік листуюся….
Думку шукати захисту у Микити Павловича рішуче відкидала: і без мене досить йому  20 років заслання і 10-ти років  гонінь  уже на свободі! Тому  з горя  й відчаю вирішила звернулася за порадою, що мені робити в такій страшній, безвихідній  ситуації, туди, звідки прийшла біда – в редакцію «Комсомольського племені». Чекала з нетерпінням листа, а дочекалася приїзду в нашу школу  заступника редактора «КП» письменника Леоніда Пастушенка, який, власне, і надрукував те  моє «нещасливе»  оповідання….
Не знаю, про що  Леонід  Трохимович  говорив з керівництвом школи, але ні до чого не договорився. Знову перемогла «бдітєльность» Жука…. І не даремно. Як виявиться згодом,  якраз у цей час почався масований  наступ на «хрущовську відлигу» «брежнєвських заморозків».  У Львові і Києві починалися арешти т.з. дисидентів
Але поки що мені не до політики, тим більше – не до  літератури. Тобто – геть погано. Конфлікт з керівництвом школи  після приїзду Пастушенка тільки поглибився, а після публікації його статті «Суд провінційності», в якій він жорстко покритикував  ту саму «бдітєльность» бідного старого комуніста, ветерана війни,  нашого завуча, я не знала, як у школу показуватися. Особливо було соромно Івана Андрійовича Поворознюка,начальника районної освіти, який мене, невдячну невдаху, взяв на роботу після «провалу»  у Київський університет…. І тепер . змушений був «розбиратися» зі мною  і моєю писаниною, будь вона не ладна! А сьогодні от…ніби  за мене взялися вже  у райкомі партії: вирішують, що робити і куди діти  цю…призвідцю грандіозного, на всю Україну, скандалу….
А Боже, швидше б усе це… цей позор… закінчився, і я сама, без суда і слідства, завербуюся в Сибір, на  стройку вєка, щоб мене ніколи ніхто тут не чув і  не бачив….
 Тим часом,  як ридма ридала моя душа,  тремтяча рука виводила крейдою на дошці приклади англійських  дієслів у майбутньому  часі. І Бог почув мене. І тоді, коли я вже готова була розплакатися  в голос перед своїми учнями, нечутно відчинилися двері  і зайшов  директор школи,  завжди веселий, добрий, а сьогодні, здається, ще більше, ніж я, пригнічений неприємним  інцидентом. І, не дивлячись на мене, шепнув, щоб діти не чули,  що допіру  дзвонили в райкому і повідомили, що зараз  по мене приїдуть…. Тож, як кажуть,«с вєщами на виход», і то тихо, щоб не зірвати уроки….
Від цих слів у мене всередині ніби щось обірвалось,  і я, як в останнє, глянувши на своїх  притихлих вихованців,  не прощаючись, іду… Посеред уроку, не пояснивши до ладу майбутній час…. Сама – людина без майбутнього…. Іду , як на ешафот, автоматично  прихопивши свій старенький вже й  не школярський, і не вчительський портфелик.
У безлюдній   учительській (слава Богу, йдуть уроки) одягаюся і  виходжу  на вулицю. Однак секретність мого «вигнання» зі школи не спрацювала. Мої неслухняні «дітиська» таки зірвали уроки, і тепер он  стоять у вікнах, поприлипавши до шиб  смішними здивованими  фізіономіями. Тільки   восьмикласники, не зважаючи на грізні окрики  завуча десь в глибині коридору, повибігали вслід за мною, стривожені, бозна, що гадаючи….
І я точно   розплакалася б від цієї  «всенародної любові», та  якраз в цю мить  з боку Теплика  вилетів  на площу перед школою зі страшенним ревінням-грімкотінням  ще воєнний триколісний  мотоцикл,  і водій, у воєнному шлемі з окулярами, круто розвернувшись, хвацько під’їхав до мене, оточеної школярами, і водій, спритно  відкинувши з  коляски  шкіряне покривало, наказав:
–        Сідайте! Швидко! Нас чекають!
І тільки-но я встигла махнути рукою на прощання – і школі, і дітям, як  мотоцикл, ревнув і, накрив мене  хмарою  пилу й викидних газів, і поніс  на зустріч долі… до грізного райкому партії.
«ЛІТРАБ» ГАЗЕТИ «ЗІРКА»
Але, даремно, я переживала: під’їхали ми не до сірого  парадного під’їзду  низової  цитаделі комуністичної партії, а під старенький будиночок з крихітним ґаночком, що сиротливо стримів собі між новим Будинком культур  і  хатами  приватного сектора, на якому висіла непримітна табличка «Редакція».
«Мабуть, статтю про мене будуть писати…У відповідь на ту,  що Пастушенко написав, – не встигла подумати, як  гоноровий мотоцикліст  скинув свого  воєнного  шлема з окулярами, і я впізнала  робсількора Ігоря Павловича Кордона, робітника місцевого  цегельного заводу, з яким до розукрупнення  районів часто  друкувалася на шпальтах Гайсинської райгазети «Трибуна праці»», і навіть  один  раз  ще школяркою  зустрічалася на нараді  робсількорів.
Тим часом  Ігор Павлович,  не звертаючи на мене уваги, наказав йти за ним, і швидко  повів у будиночок. Перше, що вразило в приміщені – довжелезний, як на таку халупу,  коридор, зі щойно пофарбованою старою  розсохлою підлогою. Уздовж коридору – справа – вікна,  зліва – двері  з табличками, а в кінці гримить щось та  гуде, подзвонюючи,  ніби цех якийсь. І справді, там уже подзенькувала  лінотипами та  гула друкарськими станками  – «Типографія».
Кордон,   постукавши, відчинив  ті двері, на яких було написано «Редактор», і ми зайшли.  Нічого не розуміючи, в суцільній прострації, побачила за столом, оповитим густою хмарою цигаркового диму невеликого й немолодого вже  чоловіка з прилиплою до нижньої губи цигаркою «Беломор-канал».  Розмова була коротка: редактор,  без зайвих церемоній, та все ж люб’язно усміхаючись, на скільки  дозволяла  приклеєна до губи цигарка, повідомив,  що за рішенням райкому партії, від сьогодні мене, таку- то,  переводять з посади вчителя сільської школи на посада літпрацівника  новоствореної районної газети «Зірка», і наказав завести мене до Алли Григорівни, «хай розкаже, що й до чого, і – приступайте до роботи!».
Оце так несподіванка:готувалася до Колими,  а…. опинилася  в редакції районної газети! Про що взагалі й  мріяти не сміла! Шокована, не знала, радіти, чи… тікати, поки вільна. Але Ігор Павлович рішуче вивів мене з кабінету редактора і заштовхнув  у двері, на яких красувала табличка  «Відповідальний секретар».
–        Ось , Алло Григорівно,  привіз вам «літраба»! Прошу любить і не жаловать! –  жартівливо  представив не набагато старшій за мене білявій дівчині, з акуратно  причесаним  кучерявим волоссям і  ясними очима. –  Наказ редактора: познайомитись  і без «проволочок»  приступати до роботи! А я поїхав  на Стражгород! Треба голову колгоспу сфотографувати!
Коли  Кордон  вийшов,  Алла Григорівна, мило усміхаючись, сказала просто,  ніби ми  сто років  дружили:
–   Сідайте  ближче, будемо знайомитися…. Мене звати Алла Григорівна Ігнатюк, відповідальний секретар щойно створеної  Теплицької районної газети «Зірка». А  ви, за логікою подій, які будоражать  вже місяць наш  Теплик, Галина Тарасюк. Наслухана, наслухана про вас…І читала статтю Леоніда Пастушенка в «Комсомольському племені»: «Провінційна сірість»… Але  уявляла вас  зовсім іншою: такою собі грізною сварливою тіткою під два метри, перед якою тремтить  не  тільки школа, а всі наші провінційні Нью ­Васюки…  А тут… пігаліца! –   засміялася. –  Малявка, яка перелякала весь район! С ума сойти!!!
Така…  весела  оцінка  Аллою переполоху  довкола мого нещасного оповідання, (до речі, це був мій прозовий дебют), як і відвага  називати речі своїми іменами, мене  не лиш здивувала, а й привела до тями! Ба! Нарешті здмухнула з мене переляк і сум’яття, поставила з голови на ноги, показавши, що я не одна, що є в Теплику  адекватні молоді люди, здатні  тверезо мислити і  аналізувати  нашу дійсність! І з почуттям гумору оцінювати події і ситуації!
Коли  ж я, раптом повіривши у щирість Алли,  зізналася, що не сподівалася такого … повороту подій,тобто  не чекала, що привезуть мене в редакцію, а  туди…куди… звідси не видно, тому…. навіть не знаю, кому дякувати,вона знову щиро розсміялася:
–         Не хочу розчаровувати, але вас врятувала, як би це не звучало банально, елементарна нестача  журналістських кадрів у нашій редакції. Особливо «літрабів»,  молодих і писучих.
 Н-да…. А я ж то думаю, чого мене не  вигнали з тріском зі школи, а  тихо-мирно  перевели в редакцію!  А це… кадрів не вистачає…. До речі,  якраз  через ту  саму  нестачу кадрів –  заввідділом освіти Іван Андрійович Поворознюк, колишній директор Велико-Мочульської школи, яку я торік закінчила, взяв мене, вчорашню школярку без вищої освіти,  правда медалістку,   вчителькою англійської мови у Бджільнянську школу!  Отакий анекдот! Цікаво, скільки ще дірок кадрових зосталося в Теплицькому районі,  які можна мною заткнути?
Побачивши, що я усміхаюся, Алла попередила:
–        Не спішіть радіти! Ви ж іще не знаєте, що вас чекає….
–        Невже мого завуча  услід за мною переведуть на посаду редактора? – пожартувала.
–         Та в нас  начальства вистачає. А от писати – нема кому….
І знову мені похололо під «ложечкою»: оце так влипла! Бо одне діло писати «замітки»  робсількорівські, а інша – серйозні статті! Ой, щоб знову мене через місяць випробувань  та не випроводжали  попід білі руки… Бідна я, бідна! Ой, Боже…. Шукай, Галю, двері і,  поки не пізно, тікай в Орлівку,  на ферму, бо вдруге з тобою панькатись не будуть!
І тут вже  мені справді  стало не до сміху….І я гірко заплакала, нарікаючи подумки на свою гірку  страдницьку долю.
Мій несподіваний  плач не на жарт перелякав веселу начальницю. Коли ж я, виплакавшись,  заспокоїлась, Алла пожартувала, що   найбільше боялася, щоб я не втекла, і щоб  їй  самій не прийшлося  гасати  селами  разом з Кордоном на мотоциклі за матеріалом!
Мабуть, якраз  Аллина щирість, одвертість  та ще почуття гумору помогли мені здолати нерішучість, і повірити в себе  і своє журналістське майбутнє. Тож втерши сльози, під диктовку Алли Григорівни стала писати «Заяву» на ім’я редактора, щоби  взяв мене на посаду літпрацівника газети «Зірка».
ТОЙ ЧАС, ЕПОХА І ЛЮДИ
А тепер мушу  кількома словами нагадати про той час та епоху, і пояснити  ситуацію. Справа в тім, що з 1962 по 1966 рр.  в Україні проводилися адміністративні реформи, в результаті яких  спочатку Теплицький район перейшов до складу Гайсинського, а в грудні 1966 року його знову відновили як повноправну адміністративно-територіальну одиницю Вінницької області.  Тож  з нового 1967 році  почалася розбудова інфраструктури, а також  створення районної газети під з короткою й ідеологічно чіткою  назвою «Зірка». А позаяк кадрів справді не вистачало, згадали і про мене, скандальну «фейлетоністку» ….
Хоча я й досі свято вірю і в судьбу, і в те, що саме у березні 1967 року і саме в Теплику мене обирала моя улюблена професія – журналістика. На все життя.
        … Коли я переступила поріг редакції  Теплицької районної газети «Зірка», її  творчий колектив  складався із трьох  професійних газетярів: редактора Івана Олександровича Сиротюка, його заступника Бориса Олександровича Шора, який прийшов на підмогу з Гайсинської райгазети «Трибуна праці», секретаря редакції – заочниці факультету журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка  – Алли Ігнатюк,   фотокора і кореспондента  з робсількорів –Ігоря Кордона  та  коректора Галини Поляк. Правда, працював деякий час  «літрабом», вчитель англійської  мови  з Удича, симпатичний, інтелігентний  і завжди усміхнений Лев Борисович  Фішман. Але не довго. Небавом повернувся назад у школу, не витримавши жорсткий буднів «м’ясорубки», як тоді   з любов’ю називали районні газети  ті журналісти, яким довелося пройти в них і  випробування,  і своє професійне  становлення.
        Що ж до мене, то мені пощастило  вдвічі. Адже набираючись  самотужки  практичного досвіду газетяра,  я, крім того, дякуючи  своїй шефині і подрузі Аллі Ігнатюк,     пройшла за максимально стислі строки  повний  курс журфаку Київського університету. Адже  саме Алла детально відкривала мені секрети газетних  жанрів, як-то: нарис, репортаж, замітка, критична стаття, інтерв’ю…. Вчила, як «порушувати проблему», з чого починати писати статтю, на чому наголошувати, щоб  і  цікаво було читати,   і всім від кореспонденції користь була.  Також  Алла Григорівна  ( так я Аллу  називала все  життя, незважаючи на невелику вікові різницю між нами – всього 4 роки),навчила  «правити й редагувати»  свої, й чужі матеріали.
Крім роботи, здружили нас  любов до літератури та мистецтва, спільні погляди й інтереси, а  також почуття гумору, яке рятувало   від ідіотизму тогочасних порядків. І формувало критичне ставлення до них. Благо,  що тоді  в Україні ще панували волелюбні  «шістдесяті», і    до найвіддаленіших  райцентрів долітали  нові, демократичні «віяння»….
  Іноді Алла витягала із шухляди стола  якусь заборонену тоді книжку якогось забороненого  ще в 30-ті радянського письменника, загорнуту в газету, чи віддруковану на машинці якусь статтю якогось правдоборця. Коли ж я пошепки відповідала, що про авторів цих раритетів мені розповідав батько, округлювала очі, з кожним разом проймаючись до мене довірою.  І, здається, зовсім заповажала, коли я  розповіла про своє листування  з репресованим у 1937-му році і реабілітованим у 1957-му  відомим байкарем Микитою Годованцем. І показала листа, в якому Микита Павлович, дізнавшись, що я перейшла зі школи в  районну газету, привітав мене і  попросив через мене газету «взяти під свій контроль:як громадяни села Марківки відбудовують будинок, в якому було вбито композитора Леонтовича. В ньому тепер колгосп зберігає міндобрива»….
Звичайно, таке  завдання нас трохи приголомшило. Здогадувалися,  що про хату Леонтовичів, перетворену на склад міндобрив, написав Годованцю хтось із місцевих краєзнавців – патріотів. Або вчитель з Удича Іван Цаль, або  Іван Фурдик із Соболівки. Обидва ці достойники, які часто бували в нас у редакції, знали Микиту Павловича і теж листувалися з ним.
Чесно кажучи,  ми з Аллою Григорівною мало що знали  тоді і про Леонтовича, і його трагічну загибель у селі Марківка, що під самим Тепликом. Коли ж, приїхавши додому на вихідні, почула від тата, що генія нашої музики убив чекіст Грищенко, але цей факт  приховують від людей досі, зрозуміла, що потикатися  з цим проханням до заляканого райкомом  нашого старенького редактора – марна справа. Тай біди не обберешся….
 Та все-таки в Марківку ми їздили. Возив нас на  мотоциклі  Ігор Павлович. І на садибі  батька Миколи Леонтовича були, і хату, занапащену побачили. Кордон навіть сфотографував. Побачивши таке неподобство,  вирішили  самі, без редактора, піти в райком партії  і порадитися, що робити з  батьківською хатою Миколи Леонтовича? Що й зробили, але наш «сигнал» залишили «без реагування.
А тим часом   на наш «хутір» все частіше почав навідуватися Аллин студентський товариш Сашко Гетьман, який працював, здається, в «Комсомольському племені».  І  не сам Сашко зачастив, а з величезним портфелем, набитим  забороненою літературою і «самвидавом». Цей невеличкий непоказний чоловік з величним прізвищем Гетьман з’являвся на наших теренах блискавично і так само блискавично зникав, а ми,  вражені його розповідями про «рух спротиву», , про протести й арешти дисидентів,  згодом названих «шістдесятниками», бувало, до півночі  гуляли з Аллою  освітленим тьмяно центром Теплика, обговорюючи   почуте. Було і цікаво,  і романтично,  і тривожно, і страшнувато… Бо  хтозна, чи й по нас скоро не прийдуть?!.
Особливо «мандражили», коли Сашко довго не  показувався. Боялися, що його вже посадили, а за нами їдуть. Тож   страх відгонили  жартами та анекдотами, особливо популярним тоді  жанром народної творчості. Сміялися навіть  тоді, коли   змушені були всю ніч  заляпували(чи не від цього дієслова походить іменник «ляп»)друкарською фарбою помилку лінотипістів чи набірників, не знаю,   у заголовку «редакторської  статті» на першій сторінці газети, приуроченої  Першому Травня. Здавалося, нічого страшного, просто  метранпаж,   не читаючи статті, у заголовку «Українці, єднайтеся з великоросійськими братами!»,склав слово  «велико-мочульськими». Тож виходило, що  вся Україна мала об’єднуватися із селом Велика Мочулка…. Але, як кажуть,  було б смішно, якби не було так печально…
 На жаль,  у ті часи за таку  «злісну халатність» могли не тільки редакцію розігнати, а й редактора та  відповідального за випуск газети «посадити».  І хоч ми «ляп» «заляпали», редакцією ще довго трясло, особливо, бідним Сиротюком, і то в повному розуміння цього слова. А крик стояв такий, що до Вінниці  було чути….
 Та слава Богу, обійшлося тільки «доганами» керівництву. Потрапила «під роздачу» і Алла Григорівна.  Але на посадах залишилися всі.  І,  мабуть, теж, дякуючи тому ж  пресловутому дефіциту  кадрів у районних газетах….
Правду кажучи, навіть важко уявити, скільком справді чесним журналістам  цей «кадровий дефіцит»  врятував  репутацію, посаду, а декому й життя!
      
Галина ТАРАСЮК: Продовження «Мольфар. Чотири зустрічі-сльози»
Повернувшись додому, написала одним духом сумну і трагічну новелу «Політ із Серафимою». І присвятила її усім жертвам тоталітаризму.

                                                             ПОЛІТ ІЗ СЕРАФИМОЮ
                                                      

                                                                                      Жертвам тоталітаризму

           Мені кажуть, що, напившись до чортиків, починаю волати не своїм голосом, ніби біс у мене вселився: “Поверніть, поверніть мені ілюзію!” Так мені кажуть. Сам же я, проспавшись, нічого не пам’ятаю. Ввижається тільки в’язка, як мед, темінь, в якій зависаю на невидимих нитях, немов павук, і, погойдуючись, тихенько хіхікаю від задоволення. Наразі мене знову проймає така ностальгія, така туга невимовна за тими хвилинами, що ладен душу занапастити, аби  ще раз пережити  блаженство нірвани. Єство пронизує глибока відраза до цього ницого світу. На душі гидко і брудно, як у вуличній урні для сміття. Та – найжахливіше – відчуваю, як у тілі поволі прокидається безжальне чудовисько – біль, що вже не один рік тероризує, четвертує, вимордовує мої тлінні земні останки. І хочеться здохнути, покласти край нелюдським мукам. Але смерті нема. “Карма – кат, який береже свою жертву”. І треба самотужки  видиратися із живодерні, на яку сам себе прирік. Сам?.. “Твоя доля – твій характер”, – каже народ. “Перікл був знову визнаний, коли люди довели його до слабоумства. Тільки в такому стані  співгромадяни могли визнати його рівним собі”. Але це вже говорить історія.
           Лежу незрушно, скоцюрбившись, вдаю мертвого, може, пронесе... Зціплюю зуби, стискаю кулаки. Господи, благаю Тебе, хай обмине мене чаша сія! І враз у моєму перепаленому алкоголем, роз’їденому власним соком, зморщеному від недоїдання шлунку вибухає такий біль, що падаю  з ліжка і вию, качаючись по липкій від бруду і розлитого вина долівці.
           Біль, як озлоблений восьминіг... мов тисячоніг, просиляє свої щупальця у кінцівки, в кожну частину тіла, добирається до мозку. І я втрачаю контроль над собою, майже божеволію.
           – Люди! Люди... якщо ви люди... хоч би одна душа... спасіть! Або – добийте... до... бий... те...
           Однак ніхто не йде. Ніхто не поспішає рятувати. В печері моїй темно. У світі – теж. Чи це – в очах? Здається, темні сутності накинулись на мене, рвуть, пожирають мою ектоплазму, п’ють психічну енергію... І безсилію, безсилію... Треба примусити себе встати, через не можу встати, намацати вимикач, ввімкнути світло. Світло – радість. Але смута темряви валить мене з ніг. Темні сутності пролізають в ауру, копошаться в ній, як блощиці під сорочкою. Тільки б не піддатись! Треба радіти і торжествувати. Так радять мудрі. І – повзти, повзти до стіни, дряпатись до світла
           Дряпаюсь і сповзаю, мов альпініст зі слизької зледенілої скелі. Лечу в безодню!.. Болить голова, але вже так, ніби об щось вдарився. Але об що можна вдаритись у порожній звіриній норі, де навіть підлога м’яка від гнилі і паперового мотлоху? Ще трохи. Одне зусилля і – світло! І плювати мені на всіх. “Хто вам – я  і хто мені – ви?” Ніхто. І ніщо. Я – мишка, маленька сіра мишка, пірну у білу потеруху нікому не потрібних рукописів, як у борошно... муку... білу муку  перетертої жорнами життя – душі. І шелестітиму сам до себе спопелілим  Словом... Спочатку Словом я хотів змінити світ і сотворити на землі іншу реальність. Але то безум Сізіфа. Просто існує два паралельні світи: світ ідей і світ людей. Як два береги однієї плинної ріки на ймення Життя. Я втратив планетарну ілюзію змінити світ і зубами вчепився за тонюсіньку соломинку – ілюзію сотворити свою мильну бульбашку і оселитися в ній...
           Ох, як пече мозок! Чи шлунок... Ввімкнути б світло, долізти до водогінного крана і залити цей  пекельний вогонь! Залити до бісової мами... навіки... І знову повзу по слизькій прямовисній скелі, мов ящірка, – до світла, до світла! Нарешті... Світло повертає відчуття реальності. Жорстоке, але спасенне відчуття реальності, якого бояться навіть таргани: он як женуть розсипом по стінах до своїх темних шпарин!
           По стіні добираюсь до кухні, підставляю під кран голову і заливаю нутрощі  іржавою затхлою водою. Мене нудить, аж вивертає, але вже не так пече, не пропікає наскрізь...
           Стоїк Антисфен, захворівши, гукав: “Хто визволить мене від цих мук?” І Діоген, що якраз нагодився, подав йому ніж: “Ось він може одразу ж тебе визволити!” – “Але ж я мав на увазі від болю, а не від життя!” – обурився Антисфен.
           Я теж обурений, як древній стоїк. І хочу звільнитись від болю. І маю на це право, як кожен живий... А я ще живий!
           Мене вивертає жовчю, і я задихаюсь власним утробним смородом. “Воістину, людина брудний потік. І треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним”. Та сказав Заратустра. Це він сказав про те, що  на шляху до вдосконалення треба здолати в собі бридку людину...
           Доповзаю до ліжка, але лягаю на долівку, встелену паперовою потерухою. “Рукописи не горять”, – втішав себе Булгаков. Не горять, а гниють. Це точно. Простеляюсь навзнак, лицем до телефонного апарата. Єдина ниточка, що в’яже мене з білим світом. Якщо її не перегризли нахабні щури, спробую докричатися до нього – сонного і байдужого. “Плями пітьми породжують відчуття жаху, яке люди намагаються назвати світовою тугою”, – вчить Жива Етика.
           На мене спадає вселенська печаль: хочу пити! Напитись до нестями, щоб знову, як малесенький павучок, зависнути у в’язкій медовій темені і колисатись: туди-сюди, туди-сюди... Все моє єство волає: пити! Пити! Так колись у таборах жадав жінки. Тепер не хочу. Радше жінка сьогодні для мене як беззубому крендель...
           Однак у скруті чоловік завжди шукає прихистку і підтримки в жінки, як дитина в матері... Всі чоловіки – діти, вічні діти, що шукають в жінок захисту. Тоді, як жінки вимагають від чоловіків тільки грошей і... тіла... Я ж не маю цих скарбів. Раніше вони, жінки, приходили. В перші роки моєї свободи, мого повернення з мордовських таборів. Багато приходило. Різних. Ніколи не думав, що стільки самотніх жінок. Таке враження, що якась пошесть забрала всіх чоловіків, полишивши в самотині жінок... Жінок, які хочуть бути щасливими.
           Але – що я мав  говорити  з ними горлом, прохромленим ножичком  озвірілого вурки, перепаленим етиловим спиртом? Про яке щастя? Вони прали єдину мою сорочку і єдині штани. Розчаровано тулились до мене в ліжку, чекаючи, доки просохнуть злиденні мої обладунки. Варили борщ, який я не міг їсти, бо скалічена горлянка зрослась і пропускала в черевну порожнину тільки тонесеньку цівку рідини. І тому я пив. Алкоголь дарував мені енергію. І – злет! До зір. І я писав. Але того ніхто не читав. Я творив блискучий, як мильна бульбашка, світ, але в ньому ніхто не хотів жити. Жодна з тих, що приходили. Жінки дивилися на мене жалісно, як на безнадійного придурка, і покидали мене. І я не жалів за ними.
           Небавом заявились по черзі дві мої давні студентські любові. Почули про моє звільнення і приїхали. Були доста пошарпані життям, але ще трималися. Одна, та що прибула першою, сказала, нібито я її звів. Ще студенткою. Однак я не міг пригадати, коли це сталося, певно, був тоді п’яний. Дивився на її сірий перманент, золоті фікси і, жаліючи, спитав: ”А що, з тобою більше ніхто не спав, що так запам’яталося зі мною?” – “Скотина, – сказала вона, – тебе недаремно посадили”. Більше я не бачив її.
           Другій писав листи з таборів. Надсилав невольничі свої поезії: про любов дозволялося. Здається, навіть любив. Снив на лагерних нарах її ширококостим тілом, груболіпленим лицем. Коли ж приїхала на побачення – нічого не зміг: одвик  нормально вирішувати сексуальні проблеми. Читав їй вірші, і вона плакала. Може, зміг би з нею й жити на волі, якби не заявила з порога: “Не пий! Або я, або – горілка!” Я вибрав останнє.
“Людині можна допомогти в межах її свідомості”. Каже не то Жива Етика, не то мертвий Заратустра. Я ж свідомо нічого не бажав міняти у своєму житті. Не хочу тверезіти. Тверезіти – нестерпно. Біль розчарування жахливіший від фізичного. Спасенна думка! Один біль тамується іншим... Іскри  вищого розуму іноді спалахують у моїх скаламучених мізках. Я шукаю розчарування  і набираю номер телефону, видряпаний на підлозі: “Альо... мені погано... мені дуже погано... я пропадаю...”
           – Менше пити треба, – роздратовано, хоч і цілком резонно, відповідає голос побратима по перу. – І взагалі , ти хоч знаєш, котра година? А мені, між іншим, на роботу вранці!
           Я не знаю, котра година, – не маю годинника. Ніколи не мав. Слухаю короткі гудки у слухавці і можу їх слухати хоч до ранку – мені не на службу. Я вже своє відробив – по тюрмах і таборах. Виконав свій священний обов’язок перед рідним народом, хоч той і не просив, і не здогадувався, а зараз кричить у чергах за хлібом, що то такі, як я, позбавили його комуністичного раю. Тож я своє відслужив, а побратим ще служить. Справно. При всіх режимах і владах. Слуга народу. При посадах і персональних “волгах”. Лайно не тоне у воді і не горить у вогні. На те воно й лайно – вічне і незнищенне.
           Мислитель попереджав: ”Не впадайте в безумство!” – і: ”Розвивайте уяву, бо ж не прозріє третє око!”
           Отож уявляю, як лежить мій опасистий колега долічерева на зім’ятій постелі, наче викинутий на берег тюлень. А поряд – така ж лискуча від масного поту його тюлениха. Спи, спи, аби мав силу, коли задубію, відспівати чотиривіршем мою запропащу душу. Соловей довгожданої свободи...
         Правду писав Монтень: “Добре народитися у спідлений вік, бо поряд з іншими без особливих потуг можна зійти за втілення чеснот”.
             
           Спочатку я  був втіленням суспільного зла, бо не хотів, щоб мене, українця, перетворили на среднестатистического представителя населения Советского Союза. Коли  ж Союз  завалився  після того, як я, мов мишка, підгризав вісім  невольничих років слупи імперії, я став втіленням чеснот... В очах одних і тих же... Тепер – я посудина, дірява посудина, в якій перемішалась амброзія з блювотиною, отрута з еліксиром... Метафора з матюком... Бовтанка ідей. Підбурювач хаосу – сам втілення хаосу. Один мислитель попереджав: “Краще бути підбурювачем хаосу, аніж стати  частиною цієї непроявленої маси”. Інший заперечував: ”Кажу вам: треба мати хаос у собі, щоб народити зірку... Але настає час, коли людина не зможе вже народити зірки...” Чи ж не настав той час? Вісім років я гибів живцем і спілкувався з великими мертвими, щоб народити зірку. А  коли вона зійшла сама, в мені поселилась темрява розпуки і нерозуміння: навіщо людям зірки?
           Мій лютий ворог, моє чудовисько, здається, знову оживає. І жодної живої душі. Хаос  поглинає мене. Хаос темних сутностей, темних помислів, темних чуттів... І я не противлюсь. Підбираю під груди зігнуті у колінах ноги  і затихаю, боячись, що біль, знавіснівши, переріже мене навпіл, як ніж гусеницю...
            Страх заважає мені думати про Їленку. Нещасне створіння не від світу цього...
           Коли мене після чергового алкогольного отруєння притарабанили в психушку, вона вже була там. Хоч цілком можливо, що взагалі звідти не виходила ніколи. Тож, коли очапав, побачив над собою бліде, мов з туману виткане, жіноче лице, серпанковий блукаючий погляд ясно-сірих очей. Почув, мов крізь туман, тихий голос: “Тебе вже не болить... нічого не болить... не болить...”
           Мене справді нічого не боліло. Тож, подумавши, що, певно, я вже переселився в інший світ, зрадів: “Переставився і не помітив! Виявляється, смерть не така страшна, як її малюють...”
           Та, на жаль, я був живий. І про це мені скоро нагадало моє чудовисько. О-о-о! Як люто воно розпрямляється в мені, мов стиснута і відпущена пружина! Тріпає в корчах моє нещасне тіло, б’є ним об підлогу, рве на шмаття! Синдром похмілля... Краплю! Хоч краплю!.. “Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, що нависла над людиною, – вони провіщають блискавку і гинуть, як передвісники”, – сказав один мудрець. А коли я впав і розбився об землю, мов крапля з темної  хмари, другий мудрець сказав: ”Зберіть усі сили і спрямуйтесь у вишину!” Але в мене не було сил. І тоді прийшла Їленка, поклала на моє чоло туманну свою долоньку  і я полетів під тихий, як дзвін цикади, подзвін, охоплений захватом, немов прохолодним блакитним полум’ям
          
           Коли б ранок!  Зателефонував би в котрусь із редакцій... Може, творча молодь  продемонструвала б національну свідомість – порятувала б недодохлого генія? Раніше вона мене коньяком балувала, а я її – своїм патріаршим товариством. Я хмелів і кричав, потрясаючи п’ястуком: “Мислитель знав, що юрби перетворяться в народи, і тоді буде поцінований і труд саможертовний, і героїзм!” І народ поїдав мене очима, повними юного захоплення і пробудженої національної свідомості.            
           Але все минає, навіть світова слава, і тепер юні шанувальники  навідують мене лише тоді, коли покличу. Іноді вони влаштовують мені виступи перед рідним народом. І я йду до народу тільки заради них, бо особисто мені вже нічого не треба, бо приходить час, коли людина не здатна вже народити зірку. Як не годна Словом змінити цей  світ, хіба що витворити сяючу мильну бульку і сказати народові: “Іди сюди і живи в цій прекрасній сфері, як я живу”. Але народ  не прийде. Бо йому треба  орати, сіяти, дітей народжувати... Йому  треба землі під ногами, хліба на столі – а не слів. Вже наслухався їх донесхочу!
            Іноді я волів би читати народові вірші, але він не розуміє метафори. Чому він не розуміє того, що сам сотворив, але забув у своїй геніальній щедрості? А я скористався забудькуватістю тою і вкрав метафору, радше підібрав з-під його ніг, із праху земного і – на! Візьми назад цю квітку чудову, цей скарб нетлінний! А він дивиться на мене тупо і розгублено усміхається. Тоді я втрачаю останню свою ілюзію і прошу свій юний почет налити мені сто грам. Для тонусу. Цього цілком досить, щоб викликати у втомленій душі ейфорію. Знову стає легко і радісно. І я аж свічусь від любові до рідного народу. Жартую і верзу всяку нісенітницю. І народ сміється. Щиро, розкуто. Ще б пак! Поряд з цим ідіотом, що мавпується на сцені, верзе всіляку нісенітницю, і якого всі називають генієм, він почувається мудрим і впевненим. І я тішуся: нарешті я досягнув того, за що життя поклав у таборах, – зробив народ мудрим і впевненим. У свою чергу народ прощає мені недолугість, бо що поробиш, генія, який він вже не є, треба прощати і берегти...
          Тож чому мене ніхто не шанує, не береже? Ще й ніч до лиха така довга! І ніхто не йде, не приходить... І зачинені на сім замків двері всіх психушок і горілчаних магазинів. І до світу далеко. І ще мине тисячу літ, доки витчеться з ранкового туману бліда, потойбічна дівчинка Їленка... Оленка – звучить надто по-земному. Не про неї це ймення просте.
           Але ж я конаю, а вона не йде. І ніхто не йде. І нікому в цьому світі задзвонити. Та ба! Брешу! Є! Едік! Як же я міг забути про Едіка, мафіозі крутого, едельвейса розпрекрасного, що махрово розквіт на руїнах імперії, висмоктавши із землі крівцю, щедро мною пролиту, і піт, і сльози мої! Ах ти ж ріднесенький мій нуворишок! Мій братчику-скоробагатьчику! Де ти? Ку-ку!
            Без натуги набираю номер (в критичних ситуаціях мій мозок  демонструє чудеса неможливого) і чую: “Пі-і, пі-і...” – Спить братан. – Да, я слушаю! – прокинувся, ріднесенький!
           – Едік! Чорт мене роздери, я здихаю! Труби горять! І нема – ні краплі! – І заходжусь дрібненьким ідіотським смішком: щупальця потвори боляче лоскочуть мої перетлілі нутрощі, мозок...
          – Ну, брат, ти дайош! – поблажливо, як до дитини або ненормального, каже Едік. – Оборзєл до прєдєла. Срєді ночі... А што, такі дєйствітєльно так хрєново? Ілі подождєш до рассвєта?.. Ну, єслі всьо так сєрйозно... ладно, прішлю.
            Бреше, серед ночі не пришле. Зате вранці сам принесе. Півпляшки, щоб лиш похмелився. Едік мене береже. Радше він ставиться до мене як до нерозумної дитини, яку гріх скривдити, та й потурати не варт. Але що поробиш, коли «всє  гєнії дуракі, жить по-чєловєчєскі нє умєют, шо-то там творят нєпонятноє і, што самоє інтєрєсноє, с нім носятся, ім гордятся. А ти тут  жівйош как чєлавєк, красіво, ші-і-ікарно, а окочурішся – нікто нє вспомніт. Всє будут восхіщаться жізнью дурака-гєнія»
           Ми з Едіком ідейні опоненти  і  друзі по нещастю. Він теж «мотав строк», але «по дєлу», тобто за справу. Мав гроші – хотів більше. Жив добре – хотів краще. Правда, перестарався. Але викрутився. Відмотавши строк, на іномарці вернувся в родниє пєнати, розкрутився, фірму відкрив, магазин, чи то пак – шоп.
           Проте Едік, мудрагель і чудотворець, який вміє робити гроші з повітря (“мєня в пустинє оставь одного, і я с мєшком дєнєг вєрнусь”) не годен збагнути всім своїм прагматичним банячком, як можна іти на каторгу заради якоїсь паршивої ідеї? Хай би то була любов до Батьківщини, свободи чи ще якоїсь мури.
            Я ж навіснію, чисто як ідіот, бо не розумію, як це: заради грошей, поганих грошей сідати в буцегарню?!
           Така вічна тема наших з Едіком дискусій. Адже іноді він, щоб перепочити від виснажливого бізнесу і зайвий раз відчути себе нормальним і багатим, пролазить у мою вбогу барлогу. Обов’язково з пляшкою заморського трійла і дорогими цигарками. І ми – шикарно дискутуємо. Едік ораторствує. Його вправи у словоблудстві не такі вже й безневинні. Схоже, Едік, сп’янілий від свободи і грошенят, спить і бачить себе якщо не президентом, то губернатором точно.
           “Страной должни управлять багатиє люді, как в Амєрікє”, – каже Едік. Що ж, думаю я, хаос у ньому дозрів, щоб народити зірку, і теж впадаю у словоблудство, щоб потішити його честолюбиву личину і заробити собі на майбутнє чвертку трійла.
           – Друже, – кричу. – Доривайся до влади! Хочу бути придворним поетом!

           Знахабніла почвара покусує мій кендюх, отруює міазмами  легені. Едік навідує мене недаремно: десь в глибині своєї простої, як пряма кишка, душі він вдячний мені. Адже ж це такі, як я, безкорисливі ідеалісти, здихали по тюрмах і таборах заради його сьогоднішнього кучерявого життя. Тому-то він і приходить часом до мене з пляшкою, як приходить свідомий обиватель з квітами на могили борців за щастя народне.
           Едік, роззираючись по моїй  барлозі, щоразу дивується:
         – Ти што, боролся за свободную сувєренную раді спортівного інтєрєса? Почєму ти нє трєбуєш нічєво? Жівйош в етой дирє, пітаєшся чорт знаєт чєм... Іді же, трєбуй, устраівай свою жізнь, ана, к сожалєнію, короткая, сволочь...
           І коли я відповідаю: “Навіщо люди одягають на шию жорна, коли краще про крила дбати?” – Едік безнадійно зітхає: – С тобой нє соскучішся...
           Він правий – з людьми нудно. Набагато цікавіше спілкуватися з великими мертвими, аніж з дрібними живими. А я, як підказує Едіку його крокодиляча інтуїція, давно належу до перших...
           “Якщо у тебе радість базарна – не по дорозі нам...” Едік іде, а я думаю, проводжаючи очима його широку надійну спину: ”Чи варто будувати величний Акрополь, щоб залишити його як пам’ятник безсиллю?
           У порозі Едік озирається: –Ладно, нє грусті, гєрой, отвалю пару кусков на ізданіє твоєй кніжонкі. Єслі, конєшно, стішкі понравятся. – І виходить, регочучи, як Міфестофель.
           І я сміюсь: –Буду старатися! І задком і передком перед паном Федорком! Тепер я знаю: для поета головне – умєть нравіться!
           Біль притих, причаївся. Поклав лапу на печінку – і тисне, тисне... Так  життя вичавлювало з мене  жовч і мужність протесту. Підбурювач хаосу! Протестант і опозиціонер – до всіх влад і режимів! Таке, певно, гірке й незручне призначення мого нинішнього земного перевтілення. “Люди кричать: він не наш, розіпніть його! – Дурні, він не ваш – він вогненний!” Мабуть, у минулому житті я був тираном, ганебним деспотом чи завойовником, коли так важко зараз відробляю свою карму...
           Як я втомився!.. І хотів би стати тибетським монахом... Але це неможливо – надто далеко Тибет... І тому я хочу піти, звільнившись від цього щільного, до часу зношеного тіла, дірявої оболонки, але, видно, мій шлях земний ще не скінчився... Ще мушу гнити у цій норі на пару з чудовиськом.
           А воно, ніби почувши, починає оживати, ворушитись! Коли б хто навідався... тоді б я залив трутою страшну чорну пельку почвари, ненаситну її утробу, і вона на радощах колисала б мене у солодкій темряві, як у лоні матері...
І тоді я покликав би Слово... Але воно, таке молоде, запахуще, сяюче, відвернулося б од мене, як дівча гонорове. А я б далі дражнив його: не хочеш – не треба! Іди собі на всі чотири сторони, на сім вітрів, на ліси і степи, гори і доли! А хочеш – на люди. А я собі буду сам, і мені буде добре в німоті моїй!
І одвернусь! І тоді воно, молодесеньке Слово, золотим зайчиком просковзне в мою темну тишу, у тиху темінь, і поцілує в уста, як вередливе дівча... Їленка. І почнемо ми з ним свою  гру-розмову, плач-розмову, сміх-розмову... Про цілий білий світ. І будемо собі будувати – свій світ – сяючий, як мильна бульбашка!
Але – ніхто не йде! І Слово не приходить... Лишень навісніє в мені чудовисько, місить мозок, і я волаю до неба, ніби хочу викричати з тіла свого мучителя: “Господи, звільни мене!”
Задушлива темрява причавлює мене  могильною плитою, і я провалююсь в небуття...
...Щось ласкаве, як сонячний зайчик, торкає мої повіки. І голос тихий, мов крізь туман, просить:” Пий. Втамуй священні вогненні болі... Збери свої сили і спрямуйся у вись!”
–Хто ти, що на поміч прийшов? Хто ти, присутній? Чую дотики твої...
Розплющую очі – Їленка...
– Мовчи! – дівчина злякано закриває мені рот прохолодною долонькою. – Не Їленка я... Я – Серафима. Шестикрила Серафима. І я прийшла, щоб летіти удвох з тобою.
– Серафима... Херувима... Шестикрилий херувим...
– Чому так сумно дивишся на мене? За чим ти тужиш?
– Не знаю. Мабуть, за Україною...
– А що це?
– Якби ж я знав!
– А мені лиш маму шкода... Коли готувала цей трунок, знала: нам стане так легко, що ми відлетимо... А мама зостанеться...
–Так це ти?! Ти звільнила мене?.. – Шепочу, цілуючи туманну долоньку.  І не знаю – сміятись чи плакати, радіти чи сумувати, дякувати чи проклинати... Знаю лиш одне: нарешті я вільний! І тепер вже назавжди.
Тихий дзвін, як спів цикади, пронизує мою душу, спрямовану увись.

                                                                                                               1992 р.




                                                                                                              .
 
МОЛЬФАР. ЧОТИРИ  ЗУСТРІЧІ – СЛЬОЗИ….
29 березня 1995 року пішов у вічність один з найталановитіших і найтрагічніших українських  поетів другої половини ХХ століття, істинний шістдесятник,  патріот України,  нонконформіст і  протестант Тарас Мельничук. Безневинна, але  не даремна жертва радянського інтернаціоналізму, імперського колоніалізму і тоталітарної уніфікації.  Він народився і помер  на рідній землі і  в рідних Карпатах, але  у двох різних, ворожих його єству і Музі державах, віддавши життя і творчість боротьбі за своя власну державу – УКРАЇНСЬКУ.
Він прожив усього 58 років, з яких майже половину провів  – у тюрмах, колоніях, зонах, психушках. Неймовірно творчо потужний, видав за життя усього три поетичних книжки: «Несімо планеті любов» (1967р), «Князь роси»(1990 р), і «Чага» (1994р), не рахуючи тих двох, що вийшли за кордоном, коли він відбував кару за свою любов до України і волі: «З-за ґрат» (1982 р) і «Строфи з Голгофи (1990). Решта ж  його віршів, які склали б многотомне видання найкращих зразків української поезії, розгубилися на крутих віражах  його життя… Плачмо! Бо втрата непоправна! І вже ніколи у нас не буде поета Тараса Мельничука,такого, яким він прийшов у цей непривітний для нього світ,  тонкого і трепетного, закоріненого в карпатський мелос і міфологію, блискавки сліпучої між Небом і Землею…. Зате зостанеться  Людина честі і чину, мученик з тавром розбійника, долею зека і життям, перемеленим на мУку  молохом  цеківсько-чекістської  системи…
        Сьогодні  пам’ять  про Тараса Мельничука вшановують поетичним фестивалем, літературною премією його імені, меморіальними дошками на будинках, де він жив…. Називають «Князем роси» – за назвою його останньої книжки, за яку його пошанували Національною премією імені Тараса Шевченка.
Але для мене він залишається Мольфаром – молодим, рвійним, міфічним  духом Карпат, таким, яким я його побачила вперше на семінарі молодих письменників України у квітні 1968  року, а надто почула його фантастичні неперевершені поезії із страдницької книжки «Чага»,  яку зовсім недавно було спочатку заарештовано у видавництві «Карпати, а потім «загублено» у видавництві  «Радянський письменник», а насправді знову арештовано…. Збірки, ради якої він приїхав у Київ, і прийшов на семінар, коротше кажучи, шукав рукопис  з наміром назвати його (для конспірації)  «Флояра Мольфара» і спробувати видати.
Чи, може, я щось наплутала? Але добре пам’ятаю, що Тарас  Мельничук у тіснім товаристві читав саме вірші із рукопису (чи розділу)  під назвою «Флояра Мольфара». і ми всі, зачаровані  «метафоричною метафізикою» його поезій, з того вечора почали називати Тараса Мельничука – незнайомим, але таким  милозвучним іменем героя карпатської міфології – Мольфар.
        Я могла не писати цих спогадів, бо  не вважаю себе дуже близькою Тарасові  Мельничук людиною. Ми просто були, можна сказати, побратимами. Друзями по нещастю бути поетом  у країні не дуже привітній до поетів  волелюбне у всіх виходило….  І тільки Мольфар  зостався Людиною контрастів, водночас неймовірно цілеспрямованою, і, певно, більше святим, ніж грішним, якщо  пережив усі приниження забуттям, зневагою  і  дожив до перемоги того, за що страждав: державної незалежності України і власного визнання тими, хто його ігнорував,  – до нагородження Шевченківською премією  за ту ж саму творчість, за яку його  гноїли по тюрмах, на зонах, в божевільнях…
Отож я могла не писати цих спогадів, якби недавно  не побачила в Інтернеті відео з урочистого вручення Тарасові Мельничуку найвищої національної нагороди у березні  1992 року за збірку віршів «Князь роси».  Картина вражаюча:на сцені в ряд сидять його ровесники, відомі літератори, успішні конформісти, цвіт нації, моральні авторитети… які колись і пальцем не поворухнули, щоб  заступитися за нього….Зрозуміло, часи були тоді нелегкі для всіх…. Були і інші причини: надто цей гуцул буйний був талановитий і нестримний на слово й емоції, надто незручний для лояльно-зручної і ручної  письменницької братії. Тоді, в  60-70-х… Тому на початку 90-х і  ховається еліта, для якої вшанування  «страдника» Тараса – бонус собі….Тому й  ховається, сидячи в президії: хто – за борідку есерівско-есесерівську, хто за окуляри, хто за вишиванку, пильно стежачи,  щоб,  не дай Боже,  Мельничук у  своїй  подячній промові  не «бовкнув» чогось «не святкового». Але цей рано постарілий, виснажений чоловік з величезною бородою  чи то пророка, чи варнака, таки  згадує  і про каторгу свою, і про їхню «братню» байдужість…. І раптом хтось із президії не витримує і  нагадує  новоспеченому шевченківському  лауреату, щоб говорив  коротше….
Неймовірно, але навіть в найвищий час  пошанування  Тараса  Мельничука йому ж таки затикають рота! О часи! О звичаї!  О люди, люди- небораки…. Ви ж таки люди… не собаки….
І мимоволі пригадуються  Тарасові ж рядки, закарбовані в пам’яті ще з 1968 року:
В усьому я і все в мені:
І швидкоплинне, й невмируще.
Йти по житті, як по вогні, -
І не стоптати білі ружі.

І зберегтися в чистоті -
У тій високій, в тій єдиній...
Щоб у кінці мого путі
Промовив клен: “Пройшла людина” .

Не знаю, чи  ПОЕТОВІ справді треба пройти крізь пекло, щоб зостатися ЛЮДИНОЮ  у найвищому сенсі  цього слова?
…Але повернемося у  квітень 1968 року, який був   тривожний  не тільки для Тараса Мельничука. А, певно, для багатьох з нас…Тому, знаючи, що семінаром керує  неймовірно порядний і на ті часи лукаві справді святий чоловік відомий поет Абрам Кацнельсон, який мав мужність кожного молодого вислухати і дати щиру пораду, в Ірпіньський будинок творчості  прибився з горя не тільки Тарас Мельничук. Десь приблизно в той самий час заборонили збірку поезій Галини Гордасевич у Донецьку, де вона жила після ув’язнення за антирадянські погляди. Та ж сама біда спіткала і зовсім ще юного Данила Кулиняка…. Та й і я не знала куди поткнутися зі своєю збіркою новел…
І хоч як дивно, але всі ті з нас, які вже спізнали на собі  всі чари  «бдітєльності» КДБ і її агентів невсипущих,чомусь одностайно вирішили рятуватися у Москві(!), в Літературному інституті імені  Горького! Неймовірно! Але ми, творчі  нацмени,  настільки були одурені  радянською пропагандою,  що рятуючись від  «ведмедя», ховалися в його барлозі!  Вражаюча маніпуляція свідомістю!  До слова скажу, що з Москвою нам з Тарасом «не повезло»… І це  теж духовно зближувало нас…
ДРУГА  МОЯ ЗУСТРІЧ З МОЛЬФАРОМ відбулася  через півроку у Верховині, де він на ту пору, здається, підробляв у місцевій райгазеті. А я, після вигнання  «скоропостижного» з того ж таки омріяного Літінституту за доносом одного «землячка» з Донецька на ім’я Святослав Рибас, який запідозрив мене в  антирадянській діяльність уже в стінах прославленої кузні літературних кадрів для страни совєтов, і другого прочитання моїх «антирадянських новел»  уже самим ректоратом, опинилася аж на Буковині,  і теж  в редакції районної  газети. Тільки Заставнівської.
О незабутні районні газети! О, скількох месників народних  і гнаних інтелігентів з народу  врятувала в часи «брежнєвських заморозків» ваша постійна «неукомплектованість кадрами»! Гіркою кріпацькою повинністю «літраба»  спочатку Теплицької «районки» на Вінниччині, а відтак Заставнівської – на Буковині  рятувала і я своє молоде життя, спокутуючи гріхи  свідомі й несвідомі!
Власне, 26 жовтня їхала я у Верховину не до Мольфара на здибанку, а, по-перше, відсвяткувати в горах свій день народження, а, по-друге, взяти участь у  таємному засіданні якоїсь підпільної  патріотичної організації, яка, як виявилося потім, існувала більше в уяві  Тараса Мельничука.  Насправді, це були просто молоді люди, лікарі, вчителі, які мислили «на хвилі» всенародного  прагнення змін у антигуманних законах і порядках радянської «тюрми народів». Врешті, моя гостина  у Верховину завершилась, веселим застілля, «політичною» дискусією з Мольфаром і його  несподіваним зникненням. Як мені пояснили  нові друзі,  нічого в цьому зникненні не було образливого. Просто  за Тарасом,  як неблагонадійним  віршомазом, слідкували місцеві «цербери». Тому  він змушений був міняти і роботу, і пристанище… Благо, що довкола Верховини росли тоді ще густі ліси….
А  через два місяці, під самий новий 1969 рік на адресу Заставнівської райгазети «Шлях перемоги» надійшов мені лист. На конверті замість зворотної  адреси красувався розмашистий підпис: Мольфар!
Схопивши  листа, я побігла у парк, подалі від людських очей, легко відкрила конверт (мабуть, хтось уже читав)…. І прочитала  жартівливе  послання. Тарас  писав:
«Галинко, що ж це ти не приїжджаєш до Чорного моря?!... Е-е, не будемо!  Все одно купатися захолодно. А от черепашки збирати, та по кручах вештатись – якраз під настрій. А мені сумно.
Пиши. На Різдво будемо разом краплики їсти і колядувати. Гаразд?
Не кажи нікому, де я.
Сили тобі від калини  та України!
Жду. Мольфар .
9.ХІІ.68.
І в кутику листа – адреса:
Кримська обл.
М.Керч-4
Вул. Центральна – 8
Гурт./кв.18. Тарас Мельничук.

Однак,   не пощастило нам разом зустрічати новий 1969 рік, тим паче їсти краплики і колядувати на Різдво... Ані на жодне в майбутньому. Відпрацювавши чесно  ще рік завсільгоспвідділом районної газети, я вступила на стаціонарне відділення філфаку Чернівецького університету, паралельно влаштувавшись  «на півставки» в газеті «Молодий буковинець». Отож  у мене почалося нове життя, насичене подіями, знайомством із Володимиром Івасюком та іншими цікавими творчими ровесниками….
Зрозуміло, Мольфар з його  дикою буєстю і талантом наживати ворогів в особі «стражів порядку» і бездарних «побратимів по перу» відійшов на задній план, тим паче, що й без нього в мене вистачало клопотів. Зокрема,  і з тими самими «кураторами» з органів безпеки…. Однак  Тарас  про мене  не забував. Часом отримувала від нього листи  на Головпошту  «до запитання».  З різними зворотними адресами. А це означало, що й досі «гонять»  неприкаяного Мольфара просторами радянської вітчизни. Разом з тим, дивувалася, що він у курсі  всіх подій  мого житті. Знає, що я в Чернівцях, в університеті…. Звісно, відповідала. Телеграфним стилем. Сподіваючись, що ці Тарасові «перебіжки» з місця на місце, нарешті,  щасливо закінчаться.
На жаль, не дуже таланило й мені у ці роки.  Після  трагічної загибелі  батька,який був усій нашій сім’ї опорою,  я змушено  перейшла на заочне відділення філфаку ЧДУ і влаштувалася  кореспондентом  «Молодого буковинця», щоб мати змогу допомагати  хворій матері і молодшим братові та сестрі. І от тепер, влітку 1972 року,  кудись поспішала за матеріалом.  І раптом переді мною виріс мій земляк, теж молодий прозаїк, і просто  прицвяшкував мене до тротуару ідіотським  «запитаннячком»:
–        Я забув тебе спитати: ти була на суді?
–        На якому ще суді? Коли? – мене  наче жаром  обсипало, бо знала лукавого землячка як «щирого стукача».
–        Та ж взимку,  коли Мельничука Тараса судили?
–        А Господи, за що?
–        Наче ти не знаєш? Ти ж з ним яшкалася: їздила до нього, переписувалася….
Тепер мені вже похололо, як кажуть, «під ложечкою»:
–        Навіть не чула….
–        І що  дали 4 роки тюрми не чула?  До речі,  сидіть у Вінниці…В централі…. Це  я  кажу на всякий случай,  якщо по дорозі додому захочеш передачу йому завезти. Там, кажуть, до нього  вже вчащає одна місцева поетеса, приставлена до нього в ролі нареченої. Ти друга будеш… Хі-хі-хі...
…От скільки літ минуло, а в моїх вухах досі стоїть тонкий єхидний смішок землячка…. І не можу забути слова про «приставлену наречену»…. Бо ж згадалося, як до мене  в Заставну  навідувалися  з Чернівців «женихи-сватачі» – пропахлі  крутим потом  «мачо», а коли я не «клюнула»  на їхні чари бичачі, підіслали напівбожевільну   наркоманку-лесбіянку, яку, слава Богу,  вигнала віником за ворота  баба Санда, в якої я жила на квартирі….
Отак я дізналася про арешт Мольфара… який обірвав на роки наш духовний зв’язок…

ТРЕТЯ ЗУСТРІЧ З ТАРАСОМ  відбулася влітку 1977 року, в Чернівцях. Здається, в серпні, бо дні стояли такі палючі, які бувають  лиш наприкінці літа: не хотілося виходити  з прохолодного кабінету на розплавлену вулицю. І робота не бралася…Отже, розморена спекою, домучувала якийсь невідкладний матеріал у газету, коли раптом  навстіж розчинилися двері і в кабінет стрімко широким кроком зайшов веселий старичок, екіпірований не по сезону – в засмальцьований теплий рудий анцуг,  такі ж ґачі та ще  й взутий у високі зелені  гумові чоботи!  І протепом кинувся до заввідділом Людмили Козаченко, радісно гукаючи:
– Галю! Привіт! Не впізнаєш? Це я – Тарас!

Люда Козаченко злякано сахнулася, а я, впізнавши Тараса Мельничука, ледь не ридаючи, кинулась йому на переріз зі словами:
–        Тарасе! Тарасе! Я ось! Галя! Ось я!
Тарас розвернувся, здивовано глянув на мене, засміявся безгучно беззубим ротом:
–        А я не впізнав тебе! Думав, якась дівка молода!
–        Та звісно ж молода! – засміялася й собі вдавано безтурботно.
Тоді мені було під тридцять,  а Тарасові – під сорок….Але, дивлячись на нього,   висохлого, згорбленого старого  беззубого діда,  в це важко  було повірити!

…. Потім ми сиділи одне навпроти одного за столом у моєму кабінеті.  Тарас  збуджено і плутано розказував про  арешт  взимку 1972 року, про життя  «на зоні» в Пермі, де він не гаяв часу  – багато читав, захопився індійською філософією,яка стала філософією його життя, і лиш  дякуючи цьому,  вижив у неволі, і  виживає на волі….
Цитував на пам’ять індійські веди, і щасливо й беззвучно сміявся  старечим ротом,  а я ридала в душі кривавими сльозами, вражена страшними метаморфозами, що сталися з красенем Мольфаром, в якого були закохані всі українські  поетеси, не кажучи про простих гуцулок…
Коли ж спитала, як мене знайшов? Признався, що  сказав Толя Добрянський,викладач з філфаку, з яким колись  разом вчилися у ЧДУ, писали вірші, і який зараз професор філології, а він, Тарас, вільний варнак! От у Толі він і зупинився, і пішов шукати мене….
Почувши, що Тарас  добирався до Чернівців  із самих Уторопів, а це Івано-Франківшина… не близький світ, я  запросила його  у ресторан «Дністер» пообідати. На що він  радо погодився. І всю  дорогу до ресторану  збуджено  щось розповідав, безгучно сміявся, дивуючи своїм виглядом затрапезним елегантних завжди чернівчан. Коли зайшли до ресторану і я спитала, що замовляти, лиш рукою махнув, мовляв, йому байдуже… Але посидіти в прохолодному приміщенні не проти. І  тільки тепер я побачила, який він втомлений і… знищений….
Коли ж принесли  звичайний радянський комплексний обід: борщ, рагу, салат, компот, ні до чого не доторкнувся. Тільки попросив  взяти грам сто горілки. Принесли горілку. Випив одним духом, знову ожив, знову заговорив незрозуміло про що… Коли спитала, чому ж не їсть, відповів майже весело:
–        Не сердься. Не можу… Не можу їсти нічого твердого. Мені вурка на зоні прохромив горлянку ножем, лікарі  не втрутились – стравохід зрісся, лиш маленька дірочка  зосталася… Тепер можу лиш пити: воду, щоб втамувати спрагу. І горілку – вона дає мені енергію жити і писати…
Ні! Нема в рідній українські мові слів, якими можна було б передати той відчай, жаль і біль, який охопив мене в ту хвилину… Ні говорити, ні ридати не могла: слова  колом стали у горлі, а сльози пекли очі, як гарячий пісок…

Тарас  навпаки – був аж надто життєрадісний. Не звертаючи уваги на  мій майже непритомний стан, чи не помічаючи його,  раптом весело так і грайливо каже:
–        А я не  просто приїхав  у Чернівці, я приїхав женитися: виходь за мене,  Галю!
Оце був іспит долі! Я зовсім отупіла. Відмовити – означало образити близьку й дорогу мені людину в найкращих її почуттях та ще й в найтяжчий час його життя. Погодитись – теж не могла, з простої причини: була заміжня. Тож нічого не зоставалося, як сказати правду.
І  раптом Тарас підскочив, як ужалений. І майже з плачем, щось бурмочучи, вискочив на вулицю. Я – за ним. Він  повернув з вулиці Кобилянської направо і побіг кудись боковою вуличкою…. А я бігла за ним, і незважаючи на людей, яких завжди багато на вулиці Ольги Кобилянської, і всі, як правило,  знайомі, благала:
–        Тараса! Тарасе!  Куди ж ти? Зачекай! Вернися!
Але  він, не оглядаючись на мої благання, біг далі….
Роки пройшли, а мені досі боляче  згадувати  про ту зустріч, і той  стан душевний, з якого довго не могла вийти. Шкода було Тараса, шкода було себе…. І не могла нічим зарадити цій  драмі…
Через пару років від когось почула, ніби Тараса знову посадили, спровокувавши якусь бійку….  З якої і чиєю лихої волі? Кому так заважав на цім світі  гарячий і безмежно талановитий гуцул з Верховини? Господи Боже наш, за що, чого його так нищили?  За які такі антидержавні злочини?  Свої ж люди! Товариші, побратими по перу… Невже ніхто з тих, що у ряд сиділи в президії, коли Мольфарові вручали Шевченківську премію, про це ніколи не думав?... 
….У ЧЕТВЕРТИЙ І ОСТАННІЙ РАЗ ми зустрілися з Тарасом Мельничуком восени  1992 року уже як з лауреатом  премії імені Тараса Шевченка.
Мені подзвонили з «Молодого буковинця» редактор Богдан Загайський і його заступник  Мирослав Лазарук,  що хочуть організувати творчий Тараса Мельничука. З метою благородною: нагадати чернівчанам  про великого поета, який колись навчався у нашому університеті, а також в надії «вибити» йому квартиру в Чернівцях.  Але Тарас Юрійович сказав, що погодиться на вечір тільки з  умовою, якщо в ньому візьме  участь Галина  Тарасюк.
Звичайно, колеги дещо гіперболізували Тарасове ставлення до мене, але, може, й справді, Мольфарові  хотілося зустрітися з «уламком» своєї буйної поетичної юності, тим паче, що  нас справді багато що ріднило у цьому світі?  Але  була рада побачити Мольфара в іпостасі  знаменитого Поета,  визнаного  і відзначеного молодою демократичною українською державою найвищою нагородою імені його кумира – Тараса Шевченка.
І знову… не впізнала  Мольфара! У фойє Будинку офіцерів, де мав відбутися творчий вечір лауреата Національної премії імені Т.Г. Шевченка  Тараса Мельничука, у колі  молодих письменників і журналістів  Богдана Загайського, Мирослава Лазарука,  Тараса Шевчука стояв  статечний, високий, як-то  кажуть на Буковині, старший чоловік з пишною сивою, як і належить Патріарху  української поезії,  бородою, і довгим, за гуцульським звичаєм, волоссям, ніби присипаним раннім сніжком. Отож, на мою щиру втіху, виглядав Тарас,  хоч і набагато старшим, як на свої 50 з гачком, та все ж непогано. Звичайно, не таким ефектним  леґінем, як у 1968 році, але й не таким, Господи прости, нещасним  нервовим дивоглядом, як у 1977-му. Навіть був, хоч і скромно, та все ж пристойно  і по сезону одягнений… І слава Богу! Значить,  життя у Мольфара, справді  налагоджується….
Отакі оптимістичні думки крутилися в моїй голові, налаштовуючи на гарний настрій і ще кращі  сподівання.
Не пригадую, про що  розмовляли, але  розмова була жартівливою, веселою, та все ж штрикала голкою циганською у серце  безвинна вина перед цим – так нездало, так трагічно розтраченим життям,  перед безневинно пропащою силою  і талантом, не реалізованим навіть на десяту долю!
Перед початком вечора організатори запропонували пообідати в ресторані. Але Тарас відмовився,замовивши собі  тільки традиційні свої «бойові сто грамів». Для енергії, сміливості і взагалі – підняття духу.
Коли піднімалися сходами до глядацької зали,  Тарас попросив мене помогти йому вести вечір.
–Мені так буде спокійніше, – сказав. І я погодилась.
Ми сиділи на сцені по  обидва боки невеличкого столика, і я бачила, що Тарас  справді  хвилюється, але  скоро він  оволодів собою. Читав вірші спочатку стоячи, потім сидячи, так, як і в молодості, артистично і проникливо. Відповідав на запитання глядачів доладно, часом з пафосом, як і треба великому поетові. Я слухала, дивлячись у зал, заповнений вщерть його  буковинськими шанувальниками і  думала… Про що я могла думати, окрім  Мольфара і його письменницької і людської долі?!  Стоптаної, як ряст весняний, казенними кирзаками тюремників  на пару з  лаковими штиблетами  заздрісних  колег по перу.….
Творчий вечір Тараса Мельничука видався на славу: гарний, теплий. Було багато запитань, а це значило, що молодь цікавилася його творчістю, що про нього знали навіть тоді, коли він сам про себе забував…. І це розворушувало  Мольфара до сліз….
Після чудової літературної імпрези, відмовившись від вечері,  Тарас знову попросив сто грам горілки, щоб поповнити немічне тіло енергією, і ми чималим  гуртом пішли в готель «Київ», де був  замовлений  для  дорогого гостя  великий і затишний номер.
Тарас  втомлений славою, розмовою, зустрічами з шанувальниками, трохи посидівши в нашій компанії,  попросив дозволу  прилягти на ліжко. Коли ж чимале товариство шанувальників Мольфара почало розходитися, Тарас попросив  вже  мене особисто побути з ним бодай годину. Я погодилась,  а Лазарук із Загайським і Шевчуком пішли по своїх роботах, домовившись  за годину  повернутися і відвезти  гостя домів, у Коломию, де він тоді мешкав.
Коли всі розійшлися, Тарас попросив  сісти біля нього ближче, взяв мене за руку  і почав тихим втомленим голосом розказувати про своє життя…  ніби сповідатися… Він говорив, говорив, говорив… розповідаючи, про перший вірш, першу дівку, першу чарку, першу славу, перше розчарування,  першу бійку, першу провокацію,першого іуду,  перший арешт, перший допит, перший суд…  першу тюрму…перший страх… перший відчай … перший вибитий зуб… першу «психарню»…перше звільнення… перше гостре відчуття свободи….перше коло пекла і перше півколо чистилища…. Потім «пішов» по другому колу…. Знову провокація агента-провокатора… Бійка. Арешт… Суд… в’язниця… примусове лікування у психлікарні… Але вже не так страшно. Не так  важко… . Не так обідно….Просто  – приречено…
Мальфар говорив,говорив, говорив, ніби хотів  «виговорити» до останнього слова, до останнього спомину  усе своє трагічне мученицьке життя… А я слухала, слухала, слухала… боячись поворухнутися, щоб витерти сльози, що текли ручаями з очей…. Ніколи не думала, що сльози такі солоні й густі, як… прозора кров…
Коли постукали у двері, Тарас  спав, солодко, як мала дитина… І справді,  був схожий на дитя, що граючись, заховалася за бороду старого мудреця-апостола, а чи варнака?...
Я вивільнила руку з його руки, смертельно втомлена, ніби щойно пройшла крізь пекло, а раю – не видно…
Повернувшись додому, написала одним духом сумну і трагічну новелу «Політ із Серафимою». І присвятила її усім жертвам тоталітаризму.
З ДНЕМ ЖІНКИ ТРУДІВНИЦІ І ЧАРІВНИЦІ! Дорогі мої посестри, подруги, колежанки, сучасниці, співвітчизниці, співгромадянки!!!!!
В уже далекому постчорнобильському і «перестоєчному» 1987 році на честь 8 березня я написала ОДУ УКРАЇНСЬКИМ ЖІНКАМ. Несподівано для мене ода стала популярною. Вперше її цитували навіть жінки далекі від поезії….
А оце згадала, перечитала й здивувалася: Актуальна!!!! 30 років минуло , а, крім деяких ознак того часу, поезія ніби вчора ізвечора написана…
І от, як в тій пісні, сиджу собі та й думаю: Чи це я пророчо-віщі і вічні вірші пишу? Чи це ми разом з Україною топчемося на одному місці? Чи це мені вся ця спирітуальна спіраль ввижається?..
Та все ж і попри все: З ДНЕМ ЖІНКА, ВЕСНИ І КРАСИ!!!
Галина ТАРАСЮК
Я – жінка з черги. От і всі прикмети:
Лице буденне і буденна суть.
Таких не славлять ямбами поети –
Такі поетам сорочки перуть.
Та то пусте, що погляд мій похмурий,
В очах холоне сивий попілець,
Що руки із облізлим манікюром –
Зате, воістину, як в Господа, терпець!
Терпке терпіння – тернище любові
Жертовної – вогонь його не змерк!
Пусте, що часом просичить у слові
Змія гримуча гастрономських черг…
Я вистою віки астрономічні,
Безсмертя перестою у юрбі…
Та щоб народ мій душу свою вічну
Перетравив утробою торбів,
Гарячкою чумною дефіциту
І задушив петлею ковбаси?!
О ні!!! Бо кров святу пролито
За дивен світ жіночої краси,
За золото пісень, за чесне свято
Ума і духа, крил і висоти…
О ! Як не вистачає нам багато,
Народе мій! Який ще дефіцит
На честь і совість, на високе небо
На чисті сльози, роси і дощі…
Ставай у чергу до самого себе
В космічнім храмі власної душі!
Збірка «Жайворове поле», Київ. «Радянський письменник» .1987 р.
10 БЕРЕЗНЯ  МИНАЄ 157  РОКІВ  З ДНЯ СМЕРТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ДЕНЬ  АНГЕЛА … І СМЕРТІ
Уривок з роману Галини Тарасюк«Зоре моя вечірняя», або Пророк і Марія»
…Яка довга, нескінченна  ніч! Який нестерпний біль…. Ніби він заново народжується…  на цей білий… чорно-білий світ… захлинаючись  важким, різким від запахів  кислот і мікстур, повітрям…. Від  нестерпної задухи… рве  на грудях сорочку  і чує  над самим вухом  бадьорий  жіночий щебет:
– Катре! Григоре! А гляньте-но,  який хлопчик, який крепкий козак народився, та ще й у сорочці! Щасливим буде! Паном! Та де паном? Гетьманом буде!
Баба-пупорізка жартує, тим часом, як він задихаючись «материнськими водами», холоне  кволим безпомічним  тільцем…  І пискнути не може…. Тільки дивиться в небо – високе срібно -синє, хоч за вікном і  глупа ніч…  Там… там його спасіння… Звідки прийшов…. Але небо  опускається  низенькою стелею селянської хати, такою низенькою, як  в його казенній  петербурзькій  майстерні на антресолях….
 Біля нього метушаться люди, розтирають тіло, тереблять кісточки… йому боляче, дуже боляче… нарешті вливають у горлечко теплу рідину і кладуть голим на холодну пелюшку з білого,  як сніг,  полотна. Він чує, як шелестить-ворушиться  під ним житній околіт, поколюючи остючками… .
А баба-повитуха своєї:
–        На Тарасія родився!Тарасом будуть  звати-величати казарлюгу…. Козацьким батьком!
 Боже! Як йому  холодно, одиноко й незатишно, і хочеться до мами, під її  теплий  бік. Як під крило, під  її щасливий лагідний  голос. Але чує тільки стривожені чоловічі голоси…
–        Де ескулапи?! Кличте Бруні! Круневича! Де вони в біса ділися?!!!
–        Треба везти  і то негайно в лікарню ! Там хоч тепло!
–        Пізно!  Вода  вступає  в легені…. Надія тільки на Бога!
І він справді чує, як «води»… вода заповнює його легені, витісняючи повітря… Ріже, як молода тонка крига, груди… Він стискає зуби, вириває ними вуса, щоб не стогнати… не будити маму….
–        Ой Боже! Дитя задихається!... Бабо,  рятуй!!!  Господи спаси….
–        Чого ви стоїте?! Чого баритесь? Везіть до  Святої Марії Магдалини!
До Святої Марії Магдалини?  Де вона зараз, його Марія Магдалина? Де живе і як її звати? Якби була тут, поруч, може, не так би йому боліло….
–        Підніміть… Підкладіть під спину подушку…. Де гірчичники? Мушки?
Його піднімають, підкладають подушку… щось ліплять на груди, на ноги, на руки і… вагота відступає від горла, поволі, дуже поволі і дуже… боляче… як ножем ріже…
–        – Живий… – полегшено зітхають хором чоловічі голоси.
 –А де ж мамин? Чого не чути маминого голосу? – панікує його безпомічне, крихітне тільце, в якому не вміщається його завелика,  змучена  болем душа. Він безпомічно крутить головою, шукає поглядом маму і бачить  молоду, вродливу, дуже схожу на нього, молодого,  жінку… Мама! Вона стоїть, нахилившись над  ним,  гріє подихом його ручки-ніжки і благає ледь чутно: «Господи, спаси дитя моє… мого синочка».
Він розплющує очі й бачить …замість мами – людей…. Багато людей…. Вони оточили його вербову колиску, його вбоге ложе, стривожені, злякані…насторожені…. добрі, сердиті, цікаві…всілякі…серед них багато  незнайомих… чужих… отих, безликих, як  ескізи невдалих портретів, усюдисущих  нишпорок…
– Я, мабуть… спав… – каже він, пригнічений  цим велелюддям  нежданим, цим натовпом, серед якого не може впізнати жодного  знайомого обличчя. –І, либонь, ще спатиму, лиш дайте мені того маковиння, від якого  не болить і спить…  –  і знову провалюється, як у теплу купіль, в  рятівну дрімоту.
 –Я ж казав! Треба везти в лічебницю святої  Марії Магдалини!
–        І Бруні казав….
–        Не велено….
–        Як це не велено? Ким? І чому? Людина ж  вмирає! Велика людина!
–         Давно треба було везти в лікарню!  А не радитись чорт-зна з ким!
–        Поверніть ескулапів! Він просить, щоб повернули лікарів! У нього починається пароксизм!
–        Не суєтіться…. Надворі ніч. Пізно…. Не приймають…
–        Як не приймають?!В лічебницю  Марії Магдалини не приймають?!  Ви що, збожеволіли?! Бруні казав…
–        Заспокойтесь, пан, із своїм Бруні!….  Це ви – збожеволіли і забули, хто ви…. А я кажу: не велено.
–        А куди ж велено, як вже й  до Марії Магдалини не велено?.. – дивується він і ще хтось внизу, в майстерні.  Ніби Чернишевський чи …Левко Жемчужников….
–        В рай! ….велено… – каже хтось похмуро  і  несподівано починає єхидно хихикати,  спочатку тихо, а далі все голосніше…голосніше… .А Боже!Аж у вухах лящить… голова тріщить  від того нелюдського…утробного…  на сто чортячих голосів диявольського  реготу!
Він хапається за голову:
–Хто там? Михайле,  Василю…. Це ви? Іване! Федоре…. Грицю?! Хто там? Внизу?..
Але у відповідь – гробова тиша…  а далі скрип дверей і…  даленіючий стукіт копит....
Від  цього  перестуку  його аж  потом  гарячим зливає, а  тоді кидає  з головою у крижану воду…
І враз – стало тихо…повіяло прохолодою, і  шовковим шелестом  крил  наповнилась  його  земна робітня…. Хотів гукнути  Федора, чи  Михайла, щоб зачинили  вікно, а то…  І  онімів  від подиву:  його  убогим «убіжищем» під срібний,  ледь чутний  благовіст кружеляли  крилаті  сліпучо-білі янголи  з ликами, дуже схожими на обличчями його іскренних другів…. І вітали з днем Ангела. От тільки не співали «Многая, многая, многая літа…во здравіє, во спасеніє…. Многая літа»….
9 БЕРЕЗНЯ  ВИПОВНЮЄТЬСЯ 204 роки з ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СИМВОЛУ УКРАЇНИ, ЇЇ ГЕНІЯ І ПРОРОКА Т.Г.ШЕВЧЕНКА
ТАРАС ШЕВЧЕНКО, КРИМСЬКА ВІЙНА І «РУССКИЙ МИР»
Уривок з роману Галини Тарасюк «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія». Київ, Дніпро, 2015 р.
Розпочинаючи навесні 1853 року «христовий похід» проти Османської імперії з богоугодною метою визволення слов’янського православного населення з-під гніту іновірців, російський самодержець Микола Перший навіть уявити не міг, що загонить себе і Росію у такий глухий моральний, економічний і політичний кут, з якого вихід може бути тільки один – смерть. Але це буде смерть не тільки більш як півмільйона безіменних рекрутів, матросів і ополченців, в основному кріпаків малоросійських губерній, які гинули з вини бездарних воєначальників спочатку на берегах Прута і Дунаю, а пізніше – в обороні Севастополя…. Ба навіть не смерть таких справді талановитих полководців, як Нахімов…
Государю російському, цьому «собіратєлю русскіх зємєль», і в страшному сні не могло приснитися, що дуже скоро Його Величності доведеться власним життям розплачуватися за свої ненаситні імперські апетити, закамуфльовані лукаво під ідею світового месіанства, яка стала чи не головною державною доктриною відсталої по-середньовічному російсько-азійської деспотії. Доктриною наскрізь брехливою, антигуманною, завданням якої було виправдання загарбницької міжнародної політики царату, тих безкінечних війн, які вів войовничий «фельдфебель» Микола Перший на Кавказі, близькому і далекому Сході. Але, як не дивно, саме на цих здавалось би, «брєдових» ідеях світового лідерства, «Третього Риму» і «спасителя» «слов’янського православного міра» і трималася російська імперія. З верхів до низів. Бацилою панславізму, світового месіанство були в однаковій мірі вражені майже всіх відомі тогочасні політичні і державні діячі, а часто й опоненти царя, як-то: революціонер, батько російського анархізму Михайло Бакунін і родоначальник москвофільства – монархіст Михайло Погодін, патріарх слов’янофілів Сергій Аксаков і ворог номер один російського самодержця - Олександр Герцен! Дивно, але саме Іскандер на початках Кримської війни, піддавшись істеричній пандемії імперського російського шовінізму, захмелілий від патріотизму, радів під дзвін свого «Колокола, що нарешті, «російський народ пішов за своїм царем».
Але повернемось до «самой странной и ненужной», за словами князя Трубецького, «визвольної» Кримської війни 1853 року. Якої, на думку тогочасних прогресивних «сынов Отечества», можна було уникнути, якби божевільні ідеї Миколи Першого не підтримали представники офіційної журналістики і публіцистики, а за ними й такі дворянські поети, як Майков, Фет, Полонський, Тютчев, О. Жемчужников, О. К. Толстой, Вяземский та інші. Зокрема, Аполон Майков оспівував «високий дух» народного патріотизму, а Федір Тютчев пророчив імператору російському перспективу стати «всеславянским царем». Захлинався у хвалебних віршованих одах «війні за визволення словянського і християнського миру» й ідеолог слов’янофілів Олексій Хомяков:
Вставай, страна моя родная,
За братьев! Бог тебя зовет
Чрез волны гневного Дуная,
Туда, где, землю огибая,
Шумят струи Эгейских вод.
І тільки Тарас Шевченко не брав участі у цьому колективному «одобрям-сі» російських дворянських поетів загарбницької політики самодержавства. З-під пера Шевченка, конфірмованого солдата тих російських батальйонів, які паралельно вели тиху неоголошену завойовницьку війну Росії з непокірними племенами-ханствами Середньої Азії, саме того малоросійського поета, якому було височайше заборонено писати, з"явилася ця гнівна інвектива:
Мій Боже милий, знову лихо!...
Було так любо, було тихо:
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк! Ізнову потекла
Мужицька кров! Кати вінчані,
Мов пси голодні за маслак,
гризуться знову…
Так, саме цим болісним експромтом відреагував невольник Новопетровського укріплення Тарас Шевченко на початок Кримської війни 1853 року. Невідомо, була ця експресивна довершена мініатюра самостійним твором, чи початком майбутнього великого поетичного полотна, але очевидною залишається та точна історична оцінка, яку Поет дав черговій воєнній авантюрі ненависного йому Миколи Першого, а також передчуття її ганебного кінця. І цю магічну силу і містичну прозорливість Тарасових (за словами П.Куліша), «плачів і пророцтв», можна пояснити не тільки закодованою в його генах історичною пам’яттю, а й високою громадянською свідомістю, розуміння світової політики та інтуїтивним відчуттям своєї епохи. Тим, що дається Господом Богом не всім, а тільки – «обраним», серед який був і Тарас Шевченко.
Однак, більше ніж «барабанні вірші» (вислів Чернишевського) російських вірнопідданих поетів гнітили Шевченка співчутливі до імперських ідей царя настрої близьких йому по духу людей, зокрема слов’янофілів, серед яких було чимала освічених дворян, наприклад, славна своїм гуманізмом родина письменника Сергія Аксакова, з яким Тарас Григорович листувався, навіть радився з приводу своєї російськомовної повісті «Матрос или Прогулка с удовольствием и не без морали». Та, на жаль, «патріарх слов’янофілів», лояльних до царя, аж надто категорично розкритикував повість… Чи не тому, що Тарас Григорович так тепло змалював образ істинного героя оборони Севастополя – українського кріпака-ополченця, людину благородну, чесну, добродійну – на противагу розбещеним, брутальним і жорстоким російським панам-дворянам? На жаль, якраз за правдиве відтворення реалій російської імперії і змалювання її панівного класу і не були надруковані російськомовні повісті Шевченка....
Таке одностайне несхвалення його прози, здавалося б, найпрогресивнішими колами Росії, тільки поглибили ті розчарування «слов’янським братерством» під егідою російського царя, які пережив Тарас ще у 1847 році, після ганебного розгону Кирило-Мефодіївського братства, і мав час осмислити впродовж 10-річною солдатчини… Рятувала Поета від глибокої депресії тільки надія на прозріння «другів своя»...
І далекоглядний Геній Тараса не помилився: дуже скоро прийшло до слов’янофілів гірке розчарування діями Миколи Палкіна. В одному з листів до знайомих дочка їхнього патріарха Сергія Аксакова – Віра з відчаєм писала: «Положение наше — совершенно отчаянное. Не внешние враги страшны нам, но внутренние, наше правительство, действующее враждебно против народа, парализующее силы духовные».
Але написала Аксакова ці зізнання тоді, коли, нарешті, дійшли до світлих умів російських трагічні розповіді Тараса Григоровича про селянські заворушення на його батьківщині, в Київській губернії, викликані тяжким становищем кріпаків, "Київська коліївщина" поширилася на всі південні малоросійські губернії. Селяни України, на плечі яких ліг, крім кріпосних повинностей, ще й весь тягар руйнівної Кримської війни. Важко уявити, до якої нелюдської жорстокості доходили російські урядники,змушуючи українських селян-кріпаків одночасно брати участь в ополченнях, забезпечувати фронт продовольством і боронити Севастополь….
Але довго, на жаль, довелося чекати Шевченкові повного прозріння російської інтелігенції, захмелілої від імперського шовінізму. Петербург опомятався, коли в столицю повернувся з війни молодий письменник і учасник кривавої оборони Севастополя, спричиненою небоєздатністю російської армії і бездарністю царських генералів, Лев Толстой. З його вуст «вищий світ» Петербурга почув усю правду про оборону Севастополя... Поволі невдоволення Кримською кампанією Миколи Палкіна охоплювало усі верстви населення Росії: від знекровленої армії до апологетів «русского месіанства»...Поволі приходили до тями патріотичні уми прогресивно мислячої інтелігенції, не кажучи вже про малоросійське оточення Шевченка, і його російських побратимів....
Так, мовчанням саботував Кримську війну Іван Тургенєв – на ту пору не тільки відомий письменник, дослідник і виразник суспільних настроїв, а й представник стану великих латифундистів, «західник», орієнтований на Європу і її цінності. Світова ізоляція Росії змусила замислитись навіть далеких від політики дрібних землевласників, звиклих гуляти європейськими курортами, за словами Шевченка, здерши з кріпака останню свитину разом зі шкурою… Зате щойно народжений різночинний «середній клас», на який, як відомо, великі надії покладав Шевченко, підтримував жорсткі санкції Європи щодо Росії.
Але тільки поразка російської імперії у Кримській війні і ганебне самогубство Миколи Першого, у пух і прах розбили доктрину графа Уварова про непереможну триєдиність: «православія, самодержавства, народу», на якій, як на трьох китах, нібито тримається «земля російська», а з нею й імперську абсурдну ідею світового месіанства – сиріч «русскаго мира», сиріч «визволення православного слов’янського світу від мусульман і католиків», якою маскував Микола 1 свою мрію розширити кордони своєї Імперії за Дунай аж до Балкан..
Так над силу та попри жорстокий пресинг «Третього відділу», і, можна сказати, на чолі безневинного мученика за правду,єдиного непогрішимого, якого одуреній Росії подарував козацький народ, російське суспільство, кажучи теперішньою термінологією, мимоволі обирало «європейський вектор» розвитку: свободу і реформи. Але... так і не обрало....

Спогади

Галина Тимофіївна Тарасюк

Галина Тарасюк

Поетеса і прозаїк Галина Тарасюк дуже добре знала Володю, оскільки вони були друзями. Як журналістка газети «Молодий Буковинець» вона написала статтю про Володимира після феноменального злету пісень «Червона рута»та «Водограй». Про це Михайло Івасюк згадує у повісті «Монолог перед обличчям сина». Володимир був закоханий у Галю, присвятив їй свою «Пісню буде поміж нас».

Священні для мене

Перше, що мене вразило у Володі, були його очі. Небесні. Не сині і не голубі — небесні. Потім він мені сказав, що очі йому перейшли у спадок від бабусі, а вся їхня сім’я — чорноока. Друге ж, що здивувало мене, — сором’язливість, несподівана для хлопців його віку, та ще пак для місцевої знаменитості, якою Володя був. Він буквально знітився, почервонів і запропонував мені відкласти розмову на пізніше.

Признатись, я була рада, що розмова відкладається… Тут я зрозуміла, що до неї треба підготуватися. Я вперше зустріла людину свого віку, ровесника, від якої сходила еманація розуму, таланту й благородства — три речі, які я так шанувала в чоловіках і які разом майже не стрічаються в одній особі. Я не помилилася. Володя виявився надзвичайно ерудованою, інтелігентною, нестереотипною людиною. А ще якось безоглядно доброю і щирою.

Не знаю, як можна назвати наші стосунки з Володею, але це було щось таке чисте, ніжне й гарне, як маків цвіт, на який і тінь не впала. Нічого подібного в моєму житті не було.

Яким він був? Світлим. У нього не було поганих рис, принаймні, я їх не бачила. Завжди уважний, добрий, веселий, надійний, чесний. У нього був священний пієтет перед життям, яке він любив, як дитина, і хотів, щоб воно ніколи не кінчалося.

Егоцентризм, нарцисиянство, самозакоханість були чужі його відвертій товариській вдачі. Володя умів переконати людину в її власній неординарності, у її великій, але не усвідомленій цінності для людства. Знаю це по собі. Він умів поважати іншого. Володя сповідував культ своєї родини. Ідеалом для нього була сім’я його батьків, яких він дуже любив і поважав. Він гордився батьком, дядьком Іваном — канадським учителем української мови, захоплено розповідав про сестер, особливо про наймолодшу Оксану. Тоді я бачила, як він може гордитися. Не собою — своїм чесним родом, своїми близькими людьми.

Пригадую свій день народження 26 жовтня 1970 року. Зібралися кілька моїх знайомих, прийшов і Володя. Він зачарував присутніх вихованістю і комунікабельністю. Його попросили заспівати. Він узяв гітару й упівголоса співав«Червону руту», «Водограй», «Я піду в далекі гори». На спогад про той день мені лишилася гуцульська різьблена, інкрустована цятками рахва.

Але, як буває у житті, скоро наші дороги з Володимиром розійшлися. У мене почався найтрагічніший відрізок життя: загинув батько, тяжко й невиліковно занедужала мама. На моїй відповідальності залишилися молодші брат і сестричка. Зі смертю батька я втратила і матеріальну, і моральну підтримку.

До Володі ж прийшла популярність, а за нею — слава. Він був на злеті. І мені не хотілося навіть власною присутністю затьмарювати його ясний і високий світанок. Незабаром приїхав до Львова. І ми зрідка листувалися, переважно поштівками. Він попросив мене надіслати тексти для пісень. Я щось вислала, але із почуття дружби, бо нічого пісенного не мала.

Кілька разів ми зустрічалися мимохідь, і востаннє — на 60-річчі Михайла Григоровича, Володиного батька, в 1977 році. Урочиста частина ювілейного вечора була зворушливо тепла й невимушена. Зі словом про Михайла Григоровича виступили Ірина Вільде, чернівецькі письменники, серед них і я. Тоді ми з Володею перекинулися кількома словами, а розмова продовжувалася в ресторані, на банкеті. На той час я була вже у шлюбі, але прийшла одна і, як буває в компаніях, не досить зручно почувала себе без пари. Та й муляла присутність Володі… По старій пам’яті. Він ніби відчув мій стан і запросив на танець. Був несподівано солідний і серйозний. Може тому, що щойно виголосив з гордістю зворушливий тост за здоров’я батька, якого любив і шанував. Не знаю, але був навіть сумний. Розпитував, як живу, чи хороший чоловік. Коли я знітилась і здвигнула плечима, раптом сказав:

— Тобі треба звідси виїхати. Отак — стріпнути крильцями й полетіти.

— Куди? — спитала. — У Львів?

І тоді Володя аж ніби лячно заперечив:

— Ні, ні, тільки не до Львова. Там ти не виживеш!

— А ти, як ти виживаєш?

— Важко, коцю, важко… Ти навіть не уявляєш…

— І це при твоїй славі?

— А може, й тому, — він гірко усміхнувся. — Колись розповім… А зараз давай забудемо про все погане й будемо веселитися.

Отакий між нами відбувся останній діалог. Розповісти про свій побут у Львові він мені так і не встиг. Але зустріч ще була — випадком, несподівано. Взимку 1979 року на вулиці Леніна в Чернівцях. Незабаром я мала стати матір’ю і вся була перейнята слизькою дорогою, що майже зіткнулася з Володею — він ішов у товаристві одного чернівецького співака. Вигляд у мене був, звичайно, не вельми, і я поспішила перейти на другий бік вулиці. Коли озирнулася — Володя стояв і дивився мені вслід. Був у чорній болонєвій куртці. Вигляд мав нездоровий. І дивився сумно. Це було за кілька місяців до його трагічної смерті.

Тепер я розумію, — то було мовчазне прощання. І не тому, що між нами колись була ніжна дружба. Ми були «друзі по нещастю». Покоління сімдесятих. Як лише сьогодні його не називають: і нездійсненим, і тихим, і застійним. Дехто з молодих максималістів узагалі не помічає і чіпляє свій підмальований під розстріляних неокласиків вагончик до паровоза шістдесятників.

Але ті роки були: 66–68–70–79… І коли по всій Україні витравлювали будь-яку більш-менш критичну думку й виганяли з університетів і літератури протестантів, «вольно-думствуючих», то все робилося під звуки популярної телевізійної всесоюзної передачі «Алло, ми шукаємо таланти». Всі національні змаги до відродження зводились до бутафорних імітацій «а ля фольк». І від Камчатки до Карпат аборигени у стилізованих під національні костюмах на один покрій і взір виспівували під стилізовані народні пісні… Теж на один «усереднений» мотив. Так брєжнєвсько-сусловські інтернаціоналісти вирішували проблему розвитку національних культур. І тоді, коли арештовували Стуса, Руденка, Мельничука Тараса, коли розсипалися «Мальви» Іваничука, коли у віршах молодих слово Українапідміняли загальником батьківщина або ж взагалі викреслювали його, Івасюкова пісня злетіла несподівано в небо, розірвавши всі ідеологічні рамки дозволеного провінціалізму. І світ почув і заспівав її не чутною досі, не знаною досі мовою — українською, і пісня ця вже була не Володина, а українська. Так Івасюк зробив те, за що клали голови його ровесники, — заявив про Україну всьому світові. Це його найбільша заслуга. А це тоді нікому не прощалось.

У рахві, яку мені подарував Володя в день народження, лежать сьогодні дві грудочки землі, священні для мене, — з могили моїх батьків і Володимира Івасюка.





4 березня геніальному композитору, поету, музиканту, співакові, основоположнику української  естрадної пісні … Герою України, Володимиру Івасюкові виповнилося б… 69 років.  Один Бог знає, як би мені  хотілося написати про цю  дату в теперішньому часі! Та, на жаль, уже 39 років, як нема його, 30-річного, знаменитого на весь світ автора «Червоної рути», з нами. Тоталітарна система чужої українцям  імперії змусили  його покинути цю землю…І ще в підступніший спосіб, як понад 150 років тому – Тараса Шевченка.
Тема Івасюка сьогодні, у зв’язку з політичними подіями, з розстрілом Майдану, захопленням Росією Криму, війною на Донбасі…  особливо актуальна. Сьогодні його незгасна зоря в задимленому небі над Україною не тільки нагадує нам імена сотень синів і дочок України, замучених за її «волю і кращу долю» псами тоталітарних режимів, а й застерігає, що цілеспрямований відстріл пассіонарної, національно свідомої молоді на Майдані Незалежності і вулиці Інститутській, а зараз в т.з.АТО – це сплановане продовження українофобської, антиукраїнської кривавої,  віковічної «традиції»… Яка «живе», на жаль, не лише в головах зовнішніх «воріженьків»… Біблійна історія винищення царем Іродом младенців заради власного царювання  систематично періодично повторилася через  тисячі років у православній Україні…Усвідомлення цієї гіркої істини і спонукає до аналізу української історії, суспільно-політичних подій як минулих, так і нинішніх ….
Однак у цей сонячний (нарешті, над Києвом випогоджується!) справді весняний День   народження  Володі не хочеться  згадувати про  досі нерозгадані причини  ЙОГО такої несподіваної і трагічної  для культури України смерті. Хочеться думати про Володимира Івасюка живого, такого, з яким я дружила  цілих 2 роки: з осені 1970 року, коли взяла в нього перше інтерв’ю для газети «Молодий буковинець» - до 1972 року, коли він на крилах слави і популярності  переїхав до Львова, а мене на 30 років прикувала до Чернівців  смерть батька, який загинув теж у 72-році… Саме про це я зараз пишу…Звісно, жалкуючи, що не написала для Івасюка жодного тексту, хоч він і просив, і то лиш тому, що вважала,  що найкращі його пісні  ті, для яких він писав і слова, і музику…. Зате потім, продовж усього життя, спонтанно з’являлись  на світ ось ці

ПОСВЯТИ ВОЛОДИМИРУ ІВАСЮКУ
І стоятиму оддалік,
Окрай твойого неба,
Щоби не впала і тінь сльози
Моєї – на тебе.

І стоятиму з дива німа,
Окрай твоєї пісні,
Щоби не стало від слів моїх
Крилонькам її тісно.

І стоятиму цілий вік
Окрай твоєї доля,
Ох, жайворононьку золотий
Українського поля…

«Сотворіння гнізда».1989.

***

Ось я іду. Тільки нитка дощу тонша,
ще тонша,
Ще юніша, ще ніжнозвучніша. Ось я іду…
Золотодощ! Сріберно дощ…
Ниточка сива
Сиротлива ….
Як ти впізнав мене
З того світу, як? Золотодощ! Серебродощ!
Ой нитка дощу,
Нитка сльози на веретені часу. Ось я.
Золотосріберноплач…

«Зерна полину». 1991р



****
Лісу глибока вода.
Місячний праліс води.
Я ще така молода.
Ти ще такий молодий.

Впали на ліс холоди.
Випила воду зима.
Ти ще такий молодий,
Там, де  мене вже нема.

«На Трійцю дощ». 1998.


 
                              Галина ТАРАСЮК

                           ПОВІСТЬ ПРО ОСТАННЬОГО КОЛГОСПНИКА

Геник ходив до школи доти, доки ноги вміщалися під партою, а як перестали вміщатися, мама й каже:
– Генику-Генику, нащо тобі, Генику, та школа? Ти вже з неї виріс. Он який дядяша вимахав. Кеньдюх, як шанька – їси за  шістьох, то пора хоч за одного робити.
Геник аж засміявся від радості, таке почувши. Не те, щоб Геник не хотів у школу ходити. Хотів. Усі ж кудись  щоранку йдуть: люди  – на роботу, діти – у школу. І він би ходив, байдуже, що  парта в коліна тисне, а чоботи – в пальці, а голод – за кеньдюх.  Терпів би, на дошку дивився б і вчителів слухав, якби не  вредні  діти. Усе їм не так: то «прийми ноги» кричать, то слідом біжать – кривляться: «високий, як тополя, а дурний, як бараболя». А Геник стане та лиш дивиться на них, дрібненьких, злих, з висоти свого росту та лиш усміхається, бо не знає, що його робить.
– То чув? Завтра йду тебе з школи забирати.
Другого дня по цім рішенні пішла мама з Геником до школи й каже директорові:
– Випустіть  мого Геника зі  школи досрочно. Він вже на колгоспника вивчився. Дайте якусь справку та й ми підемо.
Вчителі  не перечили мамі,  лиш сумно зітхали, поглядаючи жалісно на Геника. А Генику хоч би що, стоїть, усміхається радісно з-під стелі.
– Нам вже й самим шкода дивитися, як він, бідний, сидить, скорчившись у три погибелі, на задній парті, а ноги – коло дошки, – оце й все, що сказав про Геникову науку директор. Лиш фізрук Іван Федотович не хотів прощатися з Геником, все об поли руками ляскав та приказував:
–        Генику-Генику! З ким же ж я тепер у волейбол буду грати!
– А я буду приходити  на фізкультуру, – пообіцяв Геник, щасливий, що  хоч одна душа  у школі за ним жаліє.
І приходив би, якби не вредні діти. Тож часом здалеку дивився, як вони бігають по спортмайданчику та  ніяк в кошик на стовпі м’ячем не можуть попасти, а Іван Федотович об поли ляскає та свистить у свисток.
Вернувшись  додому, мама поклала  написану директором довідку про  закінчення школи Геником у його метрику, сховала в скриню і каже:
– Ну от, Генику, ти й вивчився. Тепер будеш робити по спеціальності. Колгоспним  торбарем. Тож бери отой мішок кропив’яний здоровенний з-під бараболі, я його витріпала, та йди в поля. Отако – попаски-попаски, сам щось скубнеш і  свиням принесеш. А то скоро хлів рознесуть.
Геник і раніше, скільки себе пам’ятає, ходив у поля, але з маленькою торбою. А от тепер, виходить,  вивчився й на великий кропив’яний мішок.
Тож  засміявшись, щасливий, що мама його похвалила, взяв мішок і пішов стежкою за городи. Геник  маму слухав. Трохи побоювався, але більше любив. Бо мама його любила. І жаліла. Коли приходили чужі люди забирати кудись його, мама вигнала їх з хати. А тітку Степаню – з подвір’я, коли та прийшла маму лякати:
– Віддай його в патронат, бо він росте,  буяє, а скоро буйним стане, ще бити тебе буде,   або, як от, люди розказують,  в М’якоході було: убив!
– Марш звідси! І щоб я тебе більше не бачила на свому обійсті! – закричала мама страшно на  тітку Степаню, аж Геник злякався,   як та пішла, сказала Геникові строго, хоч сльози текли річками з очей:
– Чув?! Будь смирний! Добрий будь, не здумай битися чи людей бити, бо тебе уб’ють або викличуть міліцію і тюрму запроторять!
Геник не розумів, чого він мав бити маму чи битися з людьми, коли йому й без них добре. Тож бувало ще й сонце не зблисне з-за лісу колгоспного, ще й риба не скинеться в колгоспнім ставку, і не підпадьомкне перепілка на лахах колгоспних, як Геник прокидався, брав мішок під пахву і, похитуючись, як тичина на вітрі, ішов туди, де йому було гарно і вільно,  ніщо не дошкуляло, не сердило  і ситий  був, бо знав  краще за голову колгоспу,  що  де росте й дозріває. У лісосмугах родили рясно черешні та шовковиця, у садку – яблука й груші, на горбах над річкою – солодкий горох, у долині – огірки з помідорами, під лісом – кавуни, а коло цвинтаря – морква. Тамувала голод, що вічно терзав Геників кеньдюх, і  кукурудза, і в стеблах і в качанах молоденьких.  Отак,попаски, попаски й наїдався Геник від пуза. Не треба було  мамі й вечерю варити. Та про себе дбаючи, не забував Геник,  що вдома  їсти хочуть і  свині, і кури, і  коза Манька.  Тож під вечір  брався за роботу: напихав у мішок усе, що під руку  траплялося, і  залягав у лісосмузі чи десь у корчах, бо мама наказувала:
–  Як мішка будеш перти, то трохи оглядайся, та ховайся, як побачиш, що з начальства хтось їде. А краще всього, вертайся поночі. А то зловлять,  будуть бити  або оштрафують.  А в мами грошей нема.
Але Геника ніхто не ловив, хоч його двометрову фігуру з горбом-мішком за плечима, важко було не помітити на рідних колгоспних просторах навіть при місяці. Жаліли Геника і маму його бідолашну, що не могла кінці з кінцями звести, і люди, й начальство. Слава Богу, на ту пору в колгоспі стало легше жити, та й Брежнєв, прийшовши до влади, попустив трохи: не гасали полями на конях об’їждчики, ніхто не ловив жінок по дорозі додому, не витрушував з торб колоски, тим більше не судив і не садив, як за Сталіна, та й податками не морив, як за Хрущова. Тож відчувши волю, народ кинувся повертати собі колись експропрійоване державою. Хто – машинами, хто – тракторами, а хто – торбами. Брежнєв став першим радянським царем, кого народ простий, трохи відживши,  справді полюбив. І найбільше за те, що «сам крав, і людям давав». І Геникові теж,  бо він теж – радянська людина і їсти хоче.
Тож виходило, що лякала мама Геника радше за звичкою і про всяк випадок, бо хто його-зна, як воно повернеться: сьогодні – так, а завтра – інак.  Москва – далеко, Бог – високо… Геник же, нічого того не  знаючи, маму слухав: вертав додому потемки.  І мама, зачувши його важкі  кроки, натужне дихання, бігла назустріч, відчиняла ворота, тихенько тішилась та хвалила Геника:
–  Ого! Ну й припер! Тракторний причеп! Ото молодець! Куди тому Яшці з його полуторкою чи Денисові  – з комбайном!
Геник теж тішився, тихенько сміявся, згадуючи, що  мама ним недавно перед людьми похвалялася, чув, як казала тітці Степані:
–        Мій Геника невчений вартий усіх вчених, по школах товчених.

Але мама не довго тішилась Геником – взяла раптом і вмерла. Одного осіннього  вечора, коли  повернувся з поля з мішком кукурудзи, вона не вийшла відчинити ворота  і Геник стривожився, і щось обірвалось в його середині.  Кинувши  мішок у хлів,  відчинив двері  у темну хату і при світлі місяця побачив маму – вона лежала на долівці перед самим порогом, видно, бігла його зустрічати.
Геник просидів біля мами на землі цілу ніч, а як сонце зійшло, пішов до баби Домки, сповістити, що мама не дихає й не говорить. До тітки Степані, що жила по-сусідству, боявся йти, щоб вона не подумала, що він маму убив, і не викликала міліцію, щоб його в тюрму запроторити.
Проте тітка Степаня, почувши від баби Домки страшну новину, стала голосити, жаліти бідного Геника  і згадувати, як бідна мама ним тішилась. А тоді побігла по кутку, кликати жінок: Поцілуйчиху, Стасю Жабкову,  Гукова Лідку і Надію Пилипівну.
 Жінки прийшли і теж стали  жаліти Геника.  Навіть голова колгоспу, якого Геник вперше побачив на похороні, жалів. А потім усім селом маму поховали на цвинтарі, за яким морква росте,  і поминки зробили, і згадували її добрими словами, що роботяща була, все життя на нормах проробила. А Геникові наказували не журитися, а жити собі далі і, може й, оженитися, щоб не одиноко йому було.
Геник вдячно сміявся, але йому було страшно, наче  заблукав у нічних полях, і не може дорогу знайти додому, де його чекає біля воріт мама.

 На другий день після смерті мами раптом випав сніг, прийшла зима і  стало життя  Геника гірше смерті. Хоч за вікном стояв білий від першого снігу  день, а Геникові   було темно і він не знав, що робити і як жити.  У хаті було холодно й порожньо, у полях – теж.  Але він все одно брав мішок і  йшов з хати, і блукав непривітними, задубілими  полями цілий день і повертався під вечір з кількома мерзлими буряками чи картоплинами, в надію, що все страшне йому приснилося, і мама повернулась із цвинтаря і знов чекає його коло воріт.
Але мама не верталася. Часам навідувались баба Домка і тітка Степаня, вчили Геника, як розпалювати дрова у плиті і варити барабольку на вечерю.
І Геник навчився  палити в плиті і варити усе, чим запасся за літо, а  заодно і   жити без мами. І пережив зиму. І не одну. Як хом’як у нірці, чекаючи  весни, коли нарешті зазеленіють поля і він візьме свій кропив’яний мішок і буде ходити і пастися, аж доки, зморившись, не засне в лісосмузі чи на цвинтарі коло маминої могилки…
Але одного дня  світ мов перевернувся, і люди – як подуріли. Перепинили Геника, як він звично рано-пораненьку з  мішком  у поля йшов, кричать:
– Генику, ти куди? Нема вже колгоспу! І поля колгоспного нема! Поділили! І тобі за городами трохи вділили. Як не є, а ти таки був колгоспником!
–        Колгоспник! – засміявся Геник. – Я на це вчився!
–        Авжеж! – засміялися й люди, а тітка Степаня зітхнула:
– Генику-Генику! Ти вже не колгоспник. Ти тепер одноосібник. Здай комусь дужчому за себе хазяїнові свій наділ в оренду, а сам за ті гроші живи припіваючи.
 Геник нічого не зрозумів, але усміхався, пам’ятаючи настанову мами, бути з людьми завжди смирним і привітним, щоб не били і в тюрму не запроторили. Тож усміхаючись, обійшов людей тай пішов собі своєю дорогою туди, де йому добре і вільно було, і де він усе розумів. У поля.
І знову все було, як при  мамі. А одного разу навіть краще. Бо до Геника під саму хату приїхали якісь люди на машині, винесли з неї велику коробку, з якої стали діставати всіляку одежу, яку стали приміряти до Геника і він сміявся,   бо  одежа була якраз на нього, і штани – до кісточок, і сорочки з довгими рукавами. Та найбільше втішився Геник коричневими  черевиками на товстій підошві і на шнурках. Коли люди поїхали, Геник  взувся в них і пішов пройтися полями, уперше забувши прихопити мішок.
Але скоро і в полях усе змінилося, і Геник перестав розуміти, чого його тепер люди, свої ж, сільські,  ловлять, все з мішка висипають, і кричать, що лиш ще раз побачать на полі,  то ноги переб’ють. А деякі й б’ють. От і Вітка-фермерка, направши на нього, як він у горосі пасся,  видерла мішок з пригорщею стручків і купкою помідор на  дні, і пригрозила, що в міліцію здасть.
Гонили Геника із колгоспного садка, але якісь чужі люди, ще й стріляли. З переляку Геник сховався в лісосмузі і просидів там до глупої ночі. А як вертався, коло воріт, на тім місці, де колись мама стрічала, чекала його тітка Степаня. Поблимуючи з темряви очима, сказала сердито:
– Генику! Я що тобі сказала, що вже нема колгоспу! І поля вже не колгоспні, а людські!  А людського красти не можна! Ти ж не лазиш по городах, не вибираєш огірки! Отож і не лазь по полях! Бо вб’ють!
            Геник від страху зіщулився, зігнувся в каблуку і так висів униз головою над низенькою Степанею, доки та не пожаліла:
– Генику-Генику, ти не встидайся, кажи нам, сусідам, чого  хочеш,  ну там помидорки, чи огірочка, та й будемо давати, нам не шкода сироті. А на поля не ходи, бо ми їх здали в оренду чужим людям, і тобі треба було  здати свій пай Яроцькому, а він тобі зерном буде платити. А може й грішми, він чоловік, хоч і багатий, але добрий, от нам дороги обіцяв заасфальтувати, церкву збудувати… Треба буде порадитись з головою сільради… Бо що ти з тим зерном робити будеш, а за гроші хоч  хліба собі купиш, а то, бідолаха,  одну бараболю з буряками їси… Не ходи, бо люди сердяться, і кажуть, що вже й б’ють тебе. Я ж не ходжу моркву красти в Яроцького, бо він мені й так її дасть за землю. Так і ти роби. Ти мене розумієш, Генику? – допитувалась тітка Степаня.
Але Геник з тої плутаної бесіди лиш одне зрозумів, що не зрозуміє, як це жити і в поля не ходити. Цілу ніч він не спав – думав, а рано пораненьку взув свої бутси, стягнув із жердки в комору останній кропив’яний мішок і  пішов у поля сумний та невеселий, наче прощатися.

Ще й сонце з-за лісу  Яроцького не виткнулось, ще й риба не скинулась у ставку  Яроцького і перепілка не встигла підпадьомкнути  на ланах  Яроцького,  а вже   в  селі  Корчуватому –  крик, зойк, лемент:
– Ой, Боо-о-оже! Геника  зловили і б’ють! Які люди чужі! На машинах! І стріляють!
Першою те уздріла тітка Степаня, коли  козу у вишняку на межі припинала пастися, а як уздріла, обімліла і  стежкою полопотіла, ойойойкаючи та  за серце хапаючись:
            – Ой же ж б’ють! Ой щось робімо! Бо вб’ють!
А тоді побігла по кутку, кликати жінок: Поцілуйчиху, Стасю Жабкову,  Гукова Лідку і Надію Пилипівну.
            Жінки повибігали на вулицю, а за ними й чоловіки і діти, питаючи стривожено:
–        Хто? Де?
«За що б’ють?» – не питали, бо всі добре знали, за що бідного Геника б’ють.
– От горе! –   біжить-лементіла баба Домка. – А я  ж його бачила з півчаса тому! Бачу: іде  стежкою  через мій город на поле з мішком. Кажу: Генику, вернись,  не йди, бо битий будеш!
Я теж його завертала! Та хіба він чує? – мало не плаче Степаня,  відхекуючись.– Це ж на тім тижні Віта з Михайлом у помідорах зловили.  Теж, либонь, поштурхали трохи...
– Тітко, не говоріть того, чого не знаєте! – Почувши, що її пом’янули,   не втрималась, вискочила з-за високого тину  найкращої в селі хати Віта-фермерка. – Ми не били, хоч варт було! То його, казали люди на базарі, били і в Хащовому били, і в Магдалинівці.
–        То він уже по чужих селах, бідний, ходить?! – сплеснули руками одні.
–         А що йому – розум завадить?! Йде собі полями! – зітхнули другі
–        Бо їсти хоче… Воно ж, бідне,  понімає!… – заступилася Поцілуйчиха…
– Ага!  Пожалійте!Не понімає! Якби він зірвав дві, три і з’їв! А він у мішок пірить! А в мене там пару кущів  тих помідор – ще сама не пробувала! Думаю, що це вони так  довго достигають? Коли не прийду – зелені! Середина літа, а вони зелені! А то в мене помічники завелися!
– Але ви дивіться, – переводить мову на інше Стася Жабкова. – Він по городах не ходить! Лиш по полях!
– Ну, а я що кажу: не такий він дурний, як ви думаєте! Робити не хоче! А їсти хоче! Мені не жалко! Але я світа білого не бачу за роботою, обірвала всю середину, позвоношник  звередила, я – з вищою освітою! А він, писати не вміє, а  врожай збирає! Колгоспник!
– Я ж кажу: думає, що й досі колгосп…
– Ой, дивіться, везуть! Чи то ведуть! – гукнула  Сонька Гукова, котрій зі свого перелазу було видно вулицю аж до поля.
–        А ма-амочко… А це що таке, лю-ю-юдоньки, за процесія?! – скричала Степаня.
Усі оніміли:  вулицею від поля наближалася, справді, якась процесія, щось таке, що й по-іншому не назвеш. Попереду на малій швидкості рухався чорний позашляховик сільського благодійника Степана Самойловича Яроцького. Того самого, що  був  головою райвиконкому,  а тепер орендує усі села в районі і їхнє Корчувате, разом із ставком, полями і лісом, а за це обіцяє дорогу до села заасфальтувати і церкву збудувати.
Але за кермом не пан Степан, а  синок їхні, а з вікон машини якісь парубки веселі визирають.  А за машиною… гойдається, хилитається   каланча якась…  Хтось високий, з мішком на голові… А Господи! Так це ж Геник бідолашний! Гупотить важко здоровенними черевиками, шпортається,  а руки обидві вперед виставлені – до машини мотузком прив’язані!
Порівнявшись з людьми, машина різко  зупинилась, а бідний Геник з розгону наскочив на її крутий  зад і сповз під високі колеса. З машини вискочили круті хлопці, здерли з Геника мішок і всі ахнули, побачивши його побитого, кров’ю заюшеного.
– Ето ваш? – спитав синок благодійника, дивлячись на людей з вікна здоровенного позашляховика  так, як на людей не дивляться.
–        Наш… – відказали недружним хором  перелякані люди.
– Отвяжіте! – наказав синок благодійника, і веселі його дружки  відв’язали Геника,  руки його, довгі, худі, як гіллячки, безвільно впали поряд з нерухомим тілом.
–         Он воровал дыни у меня на плантации, – сказав строго синок благодійника.
Люди мовчали.
–        Забєрітє! – наказав синок людям, і додав:
–        І так будєт с каждим вором!
І   позашляховик рвонув з місця і зник за поворотом в другому кінці вулиці.
Людям, дивлячись на Геника,  хотілося кричати, але боялися. Лиш Олько Гук спитав нерішуче:
– Може в міліцію подзвонити, а то ще скажуть, що це ми вб…
– Краще покличмо голову сільради, хай вирішує, ­– похмуро порадив  Жабка Петро. – А от і він!
 З-за повороту на своїй «Ниві» вигнався голова сільради, весь мокрий, схарапуджений, мабуть, син орендаря  і до нього заїжджав.
– Та ви що? – закричав, почувши про міліцію. – Геникові не поможеш! Тай сам винен. А Яроцький дорогу обіцяв і церкву!.. Так що беріть Геника і несіть у його хату. А ви, дядьку  Петре, і ти,  Васю, йдіть яму копати.  Коло мами його. А ви Підлісний з Кобиляком збийте домовину, там я пару дощок найшов на старій пилорамі. І нікому ані пік! А завтра поховаємо, як має бути, по-людськи.
 І поїхав.
Людям полегшало. Лідка  винесла рядно, на яке чоловіки переклали  бездиханне, легеньке, як висохла соняшничина, тіло Геника  і його важенні бутси. Занесли до хату і положили на ліжку.  А жінки стали журитися, в чому Геника поховати, де взяти такі довгі штани і сорочку з довгими рукавами, бо  в самого Геника ото й стільки одежі було, що спортивні шаровари латані-перелатані, а тепер ще й подерті.
 Вирішили принести, хто що має зі своїх чоловіків, аби тіло прикрити.  І розійшлися, зітхаючи,  що  Господь, нарешті, змилостивився над бідним сиротою, забрав на небо, і  тепер Геникові  на Господніх полях  буде краще, ніж на сільських,  ніхто його  не битиме, а навпаки,  може,  янголи між себе візьмуть…
На ранок, лиш сонце встало з-за лісу Яроцького, сусіди, попоравши худобу хутенько, хто з чим мав, позбігалися до Геникової хати, щоб спорядити останнього колгоспника в останню дорогу.
Зайшли в хату, а Геника на ліжку нема! Зазирнули під ліжко – нема. На піч – нема. Під піч – нема. Не було його ні в холодній хаті, що  через сіни,   ні в коморі, ні в хліві, ні в погребі.  Лідка Гукова  на горище по дверях полізла – нема! Обійшли подвір’я, город, в криницю Домчину зазирнули, вийшли за городи на поле – нема.
– А може ті вернулися та й забрали Геника, щоб сліди замести? А може ожив і втік із села? –  стали гадати. – От якби так було! І ховати нікого не треба, і совість чиста, і церкву будемо мати, і дорогу до неї асфальтову!!!  А може ще вернеться? Походить-походить полями, та й вернеться через день…
Але Геник не вернувся в село. Ні через день,  ні через тиждень. Лиш через місяць, коли вже всі забули про Геника,  натрапила на нього випадково та ж сама Степаня, яка бігла собі раненько (доки сторожа спить) насмикати моркви з плантацій Яроцького, та натомість невідомо чого завернула до могилки Геникової мами, подивитися, чи розпорядився голова засипати яму для  Геника, щоб туди, не дай Боже, ніхто не впав. Але яма жовто зіяла в густих бур’янах, а над нею  висіла й гула важка хмара з мух, ґедзів та ос. Степаня відважно  розігнала лопухом жалку хмару, зазирнула в яму і обімліла:   з ями  на неї дивиться... Геник!..

Того ж дня тлінні останки нещасного Геника  й поховали усім село – з усіма почестями і за християнським обрядом, хоч і без попа. Жінки  щиро й гірко  плакали,  а тітка Степаня, за давнім звичаєм, голосила, овідаючи про  стражденне земне життя  бідного сироти, без якого:
– Ой Генику, Генику, ой же ж сумно буде  тепер у селі, ой же ж неве-есело… Ой до кого ж я заговорю рано-ранесе-е-енько, ой кому ж ї-ї-їстоньки принесу…
 Приповідаючи тітка Степаня  так розжалобила всіх, що жінки, як згадувала потім сама Степаня, «ревом ревли», а чоловіки стали втирати сльози, згадуючи, видно, кожен своє… Нарешті, не витримав голова сільради. Блідий, знервований останніми подіями в селі, попросив тиші в людей, а в Геника – пробачення, що недогледіли його всією громадою,  і… клятвено  пообіцяв  відспівати Геника з мамою  на першій же службі Божій  у церкві, яку пообіцяв звести у їхньому селі благодійник їхній – Степан Самойлович   Яроцький.
 Кинув у могилку жменю землі і побіг з цвинтарю, бо його чекали в сільраді важливі справи. За головою, посипавши Геника пух-землею, розійшлися й інші. А дядько Петро, Василь та Підлісний з Кобиляком почали засипати могилку.
– Ну от і поховали останнього колгоспника, – сказав, акуратно підрівнявши лопатою Геникову могилку, найстарший  чоловік у селі  – дядько Петро.
            У відповідь на ці слова  з глибини полів вітер доніс щось схоже на тихе зітхання…