vushuvana

(no subject)

 

УКРАЇНЦІ! З ДНЕМ ЯВЛЕННЯ НА СВІТ НАШОГО ГЕНІЯ І ПРОРОКА ТАРАСА ЩЕВЧЕНКА!!!!

Т.Г.ШЕВЧЕНКО: НІЧ ПЕРЕД БЕЗСМЕРТЯМ

ОРАТОРІЯ

1.ЧЕТВЕРТИЙ СОН ТАРАСА*

…Отака то наша слава, 

Слава України…

… прочитайте…

Щоб не сонним снились

Всі неправди, 

щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима, 

щоб ви розпитали 

мучеників: кого, коли,

За що розпинали?!

                Т.Шевченко «І мертвим, і живим…»

І цей – з іклистим  рилом вепра, 

І той –  в жахній кольчузі з лепри, 

Архієрей і фарисей,

Лихвар, блудниця  і лунатик, 

Центуріон, чернець, граматик,

Цар Ірод  і варнак Варавва, 

Петро й «невірящий» Фома,

Пілат і Юда Скаріот –

Весь цей набрід,  юрма,  

Орава –

                         це теж –

Твій – Богом обраний, 

Твій – Богом    проклятий  народ!

Це теж! 

І ним розп’ятий – 

За нього душу віддаєш!

*У різні роки Т. Шевченко написав три твори під назвою «Сон». Такий художній засіб, як сновидіння,  він часто використовував і  в своїх прозових творах, зокрема, в «Журналі» – щоденнику. 

2. ГОЛГОФА

Мій боже милий, як то мало, 

Святих людей на світі стало, 

Один на одного кують

Кайдани в серці.

Т.Шевченко  «Подражаніє 11 псалму»

Так, був  Пілат. Та був він не один.

Були граматики й стовпи синедріону,

І ті, які кричали дико: «Розіпни!», 

Та так завзято – досі кров холоне.

Так, Юда був. Але гласить «Завіт»

Було і ті, які Христа штрикали, 

Іржали, ухопившись за живіт, 

Й до вуст кривавих губку з оцтом пхали.

Так, був Петро. Та й тих був легіон,

Що Вчителя змінили на Варавву…

Ревла Голгофа, наче стадіон,

Розправу учиняючи криваву…

Collapse )
vushuvana

(no subject)


Сьогодні, 17 лютого 2019 р. минає 15 років, як пішов у позасвіття відомий кінорежисер-документаліст, автор-постановник 10-серійного художнього телефільму «Час збирати каміння» Володимир Андрощук. Досить зворушливо пом’янули свого земляка у Зимнівській школі-ліцеї Володимир-Волинського району: на обласному етапі конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт Малої Академії Наук 11-класниця Софія Рожок під керівництвом учителя мистецтв Олександра Богдановича Гудима успішно захистила роботу «Становлення і розвиток українського кінолітопису на прикладі творчості Володимира Андрощука» (секція «мистецтво», відділення фольклористики та літературознавства), і виборола третє призове місце на Волині. 

Також одне з перших місць на обласному конкурсі науково-дослідницьких робіт серед шкільних бібліотек Волині здобуло оригінальне дослідження «Кіно і доля Володимира Андрощука». Його автори - завідувач бібліотекою Людмила Макаренко, бібліотекар Ірина Кравчук та учениця 9-Д класу Володимир-волинської ЗОШ №2, де свого часу навчався майбутній кінорежисер. 

Низький уклін і велика вдячність керівникам і юним дослідникам за пам’ять і цікавість до творчості свого відомого земляка, зокрема й за те, що вони дослідили маловідомі факти життя В.Андрощука з дитячих та юнацьких років. 

Collapse )
vushuvana

(no subject)

 

«ҐРАЖДА»

Переді мною «Ґражда», але, звісно, не легендарне  гуцульське обійстя,  збудоване за принципом фортеці, яке досі дивує  своєю архітектурною деревяною красою, надійністю і доцільністю, а  нове число (1/43, 2018) історико-культурно-краєзнавчого часопису суспільно-культурного товариства «Гуцульщина», який   ось уже котрий рік  видає   відомий   письменник, публіцист, редактор, видавець, дослідник  своєї малої батьківшини Гуцулії, що розкинулася на всі Карпати, Олександр МАСЛЯНИК. 

Collapse )
vushuvana

Галина ТАРАСЮК: КІПР ПОЗАОФШОРНИЙ

І ось він - Кіпр позаофшорний,
без баз британських й без віз...
І досі тут Еней моторний
пасе в кущах веселих кіз...
А наречена його Кака –
Одна з місцевих Афродіт,
Пече Енеєві мусаку
І на сніданок, й на обід…
А море шепче «Енеїду»:
– Де ж ті герої? Де боги?
Нема ні духу, ані сліду…
… Але німують береги…
Й гекзаметри ламають ритми,
І пахне молоком чи миртом…
І недоречне слово «пафос»…
В містечку, яке зветься… Патос…
Такий він - Кіпр позаофшорний,
без баз британських й без віз...
І досі тут Еней моторний
пасе своїх веселих кіз...




vushuvana

Г.НАСМІНЧУК:АВТОБІОГРАФІЧНИЙ РОМАН ГАЛИНИ ТАРАСЮК У ДІАЛОЗІ З ФІЛОСОФІЄЮ ЕКЗИСТЕНЦІЇ

"Слово і час",№10, 2018 р.

Початок ст.

Стаття присвячена аналізу романів «Між пеклом і раєм», «Сестра моєї самотності» Галини Тарасюк з погляду проблеми автобіографічності та
крізь призму ідей філософії екзистенціалізму. Робиться спроба довести, що поглиблене розуміння тексту твору можливе при умові його прочитання як у контексті екзистенції самої письменниці, так і в контексті понять християнської філософії екзистенції. Такий підхід забезпечує виявлення концептуальних поглядів авторки на українські реалії перетину ХХ – ХХІ століть.
Ключові слова: автобіографізм, екзистенціалізм, екзистенція, автентичність буття, межова ситуація, етичний ідеал, світоглядна система.

Галина Насминчук Автобиографический роман Галины Тарасюк в диалоге с философией экзистенции
В статье на материале произведений Галины Тарасюк («Між пеклом і раєм», «Сестра моєї самотності») исследовано проблему диалога между автобиографическим текстом и философией экзистенциализма. Обосновано предположение, что углубленное понимание текста художественного произведения возможно при условии его прочтения как в контексте экзистенции самой писательницы, так и в контексте понятий христианской философии экзистенции. Такой ракурс позволяет определить сущность авторских концептуальных взглядов на украинские реалии рубежа ХХ – ХХІ века.
Ключевые слова: автобиографизм, экзистенциализм, экзистенция, автентичность бытия, пограничная ситуація, этический идеал, мировоззренческая система.

Nasminchuk G.J.
AUTOBIOGRAPHIC NOVEL OF GALYNA TARASIUK IN DIALOGUE WITH PHILOSOPHY OF EXISTENCE
The article is devoted to the analysis of novels "Between hell and paradise", "Sister of my solitude" by Galina Tarasyuk from the point of view of the problem of autobiographical and through the prism of ideas of the philosophy of existentialism. An attempt has been made to prove that an in-depth understanding of the text of a work is possible provided that it is read in the context of the existence of the writer herself, and in the context of the concepts of the Christian philosophy of existence. Such an approach provides for the identification of conceptual views of the author on the Ukrainian realities of the intersection of the XX - XXI centuries.
Key words: autobiography, existentialism, existence, authenticity of being, boundary situation, ethical ideal, worldview system.

Місце Галини Тарасюк серед знакових постатей сучасної української літератури визначають глибинна філософічність, іронічна відстороненість, висока мовна культура та органічна єдність універсальних і національних мотивів творчості. Що особливо приваблює у цій письменниці, то це дивовижна довірливість тону та висока хвиля любові до людини як образу і подоби Божої при повній відсутності фальшивих сентиментів. Поєднавши апологію вивищення з апологією розвінчування, проза Г. Тарасюк явила широку амплітуду коливань людської душі, яка уперто шукає себе у мікро- і макросвіті.
Прикметна ознака творчості Галини Тарасюк – її автобіографізм, що еволюціонує від рефлексій повоєнного дитинства у поетичних збірках «Смерековий міст» (1976), «Множина» (1982), «Світло джерела» (1984), «Жайворове поле» (1987) до проекції особистості авторки на образи власних героїв у таких романах, як «Між пеклом і раєм» (2005) та «Смерть – сестра моєї самотності» (2010). Задуми цих романів виношувалися і реалізувалися майже одночасно, з різницею хіба у декілька років. Перший варіант «Смерті – сестри моєї самотності» з авторським визначенням «маленький роман» побачив світ у 1992 році, тоді його опублікував «Буковинський журнал». 1995 року роман був оприлюднений у книзі вибраного «Любов і гріх Марії Магдалини». І, нарешті, третє, доопрацьоване і доповнене видання роману здійснене у 2010 році. В остаточному варіанті книга складається з чотирьох частин і має назву «Сестра моєї самотності». Що ж до роману «Між пеклом і раєм», то він під назвою «Сни анахорета» був частково апробований на сторінках журналу «Березіль» (2004) як кіносценарій, а у форматі окремої книги побачив світ 2005 року.
Автобіографічні складники цих романів були зауважені критикою ще під час часткової публікації текстів у «Буковинському журналі» і «Березолі». Ольга Червінська небезпідставно стверджувала, що роман «Смерть – сестра моєї самотності» «відверто, на великий рахунок, автобіографічний», бо «говорить про все, чим жило наше «врем’я» і чим воно ще продовжує жити» [18, 76]. Галина Тарасюк також не приховує своєї присутності у постатях персонажів: «Мої героїні Олександра – Лора – це я!» [18, 86]. Зрештою, як зауважував В. Петров-Домонтович, «кожна людина, писавши про інших, пише тільки про себе». Роман «Між пеклом і раєм» розпочинається з конкретної біографічної деталі, а саме з присвяти Володимиру Андрощуку коханому чоловіку і незрадливому другу. «В дечому роман автобіографічний», – зізнається Г. Тарасюк. І продовжує: «Не був би він таким живим і болісним, якби авторка сама (Г. Н.) не пережила того поспільного ганебиська байдужості на всіх рівнях, яке чорною дірою поглинає нашу національну духовність» [18, 171]. Про Галину Тарасюк критика пише як про авторку активну, гостро соціальну, мужню і безкомпромісну. Цими рисами письменниця охоче наділяє і своїх героїв. Аналізовані романи споріднені не лише болісним відчуттям безчасся і екстраполяцією авторської особистості на образи персонажів, не лише явним антропоцентричним самозаглибленням, але й чіткою акцентацією певного екзистенційного стану і статусу героя вже на рівні заголовків. Так, типова екзистенційна ситуація – «тривання на межі» – заявлена у назві роману «Між пеклом і раєм». Відповідно і в міфологемі «смерть – сестра моєї самотності» актуалізуються категоріальні поняття філософії екзистенціалізму. До речі, цей блискучий образ вперше з’явився в Г. Тарасюк у збірці «Зерна полину» (1991). Поетичні слова «як мені жити, сестро моєї самотності» невдовзі стали змістоутворюючою домінантою великого художнього полотна.
У проекції на біографію Галини Тарасюк варто наголосити, що повоєнна дійсність, на яку припало дитинство письменниці, неймовірно прискорила світоглядну еволюцію її покоління. Свідомість Галини Тарасюк формувалася в екстремальних буттєвих обставинах. На її світосприйняття і світорозуміння не могли не вплинути такі дитячі враження, як арешт батька начебто за «націоналізм» і «саботаж», а також раннє пізнання на рівні потрясіння правди про революцію, громадянську війну, колективізацію, голодомор, репресії. Пізніше до цих потрясінь додалося виключення з московського літературного інституту ім. Горького, заборона на друк, «виховні бесіди» в кабінетах КДБ. Усвідомлення свого «тривання на межі» прийшло тоді, коли її стали схиляти до стукацтва. Згадуючи той час, Галина Тарасюк констатувала: «Я була просто на грані самогубства» [18, 268]. Отже, розуміння людського життя як повсякденного етично-екзистенційного вибору прийшло до неї не з книжок, не з фільмів, а з власного досвіду, помноженого на досвід цілого покоління. Сукупно це були чинники, які й сформували в молодій амбітній душі задум «розказати всю правду про світ» [18, 157].
Уявлення про екзистенціалізм як філософську течію склалося в Галини Тарасюк наприкінці ХХ століття, коли до її лектури увійшли щойно видані на пострадянському просторі праці М. Бердяєва, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Ґ. Марселя, М. Гайдеґґера та ін. З двох версій екзистенціалізму – релігійної та атеїстичної – Г. Тарасюк, «як людина віруюча» [18, 247], поділяє положення першої, обґрунтованої вченням М. Бердяєва, К. Ясперса, С. К’єркегора, Л. Шестова, М. Бубера. Людське існування ці мислителі пояснювали як «буття слабкості і надії, яким, попри все і навічно ми є» [11, 234].
Проблеми, актуалізовані філософією екзистенціалізму і порушені Галиною Тарасюк, в різних інтерпретаційних полях вже аналізувалися критиками. Передусім на думку спадає теза Ірини Яремчук: «Інтенсивний перманентний екзистенційний пошук характеризує письмо Г. Тарасюк» [22, 137]. Л. Пастушенко, розглядаючи творчість нашої сучасниці у контексті «критичного модернізму», виводить «сувору критичність письменниці» з її причетності до всеєвропейських суспільно-мистецьких процесів. «Адже модернізм на Заході формувався як мистецтво розчарування серед кризи та зламу гуманістичних цінностей, заледве не всіх основ життя. А хіба сьогодні у нас менше підстав для песимізму, алієнації та розпаду особистості?» [13, 145]. В. Дячков також наголошує як домінантну тему «людського розпачу, безнадії, подекуди навіть близької до передсмертної туги» [6, 148]. Марія Якубовська завважила типологічну близькість роману «Смерть – сестра моєї самотності» з «Містом» В. Підмогильного, а в романі «Між пеклом і раєм» звернула увагу на «естетику страждання» [21, 168]. Однак все це принагідні зауваги, які потребують доповнень і уточнень. Тому метою цієї праці є з’ясування особливостей сприйняття основних понять філософії екзистенції в автобіографічному дискурсі Галини Тарасюк. На такий шлях дослідження виводять підказки самої письменниці, які вона дає у розмовах зі своїми поціновувачами: «Шукаю сенсу людського буття на конкретних прикладах існування своїх сучасників» [18, 203-204.].
Екзистенційний вектор творчості Г. Тарасюк виявляє себе у внутрішній потребі авторки спроектувати сторінки власної біографії на вияви національного буття, на нашу, за словами письменниці, «національну біду» епохи порубіжжя. Часова амплітуда її романів охоплює події в Україні від 70-х років минулого століття до початку століття нинішнього. Загальновідомі факти часів застою, пресловутої перебудови, рухівських протистоянь, Помаранчевої революції, Майдану і постмайдання сприймаються з позиції головних героїв – Олександри Ясінської-Рибенко («Смерть – сестра моєї самотності») і Мирона Волинця («Між пеклом і раєм»), саме на основі їх життєписів будуються сюжети. Відчуттю екзистенційної достовірності зображуваного сприяє не лише введення у твори конкретних подій, імен, відверта артикуляція епатажних подробиць з життя політичного і літературного бомонду, а й активно експлуатована першоособова нарація, яка спричиняє ефект присутності авторського alter-ego в образі оповідача.
Роман «Між пеклом і раєм», присвячений «світлій пам’яті кінорежисера Володимира Андрощука», чоловіка, друга, однодумця, розкриває процеси, які відбуваються у сьогочасному внутрішньому і зовнішньому бутті України. «Письменниця не із чужих слів знала ті тернисті шляхи, які пройшов український кінорежисер до свого заповітного фільму, якого так і не зняв, – свідчить Є. Кононенко. – Загинув неповторний світ, бо навіть якщо хтось колись матиме можливість утілити задум померлого, то буде інший фільм, інший мистецький виріб. Але жінка зробила все, що змогла. Вона гранично щиро розповіла Україні історію поневірянь чоловіка» [8]. Таким чином, вже від початку творення роман був рефлексією над ситуацією, яку письменниця достеменно знала зсередини. І митець «в умовах заблокованої культури» (Ліна Костенко) – для неї не художній образ, не мотив творчості, а власний екзистенційний досвід, вивірений досвідом найближчих людей.
Універсальна опозиція «між пеклом і раєм», яка кореспондує з такими дихотомічними поняттями як смерть і воскресіння, чорне і біле, злидні і розкоші, рабство і свобода – це художній образ, що окреслює буттєвий простір творчої особистості. Мирону Волинцю випало пройти усі три рівні (за С. К’єркегором) випробувань на шляху до автентичного існування. Перший рівень – естетичний, що пов’язаний з настановою на насолоду, «оркестрований» мотивом вишень з батьківського саду. Під кінець життя у свідомості героя з’єдналися дві його найсолодші мрії-марення – дитинства «серед розкоші садів і лугів» [16, 26], і «всевишньої» (Г. Тютюнник) любові. І лише тоді погас пекельний вогонь у його серці. У підтексті картини вишневого саду, де «на білому обрусі засніженого поля сиділо дитя-янголя, перегортало Книгу життя і читало по складах фінал сценарію його майбутнього фільму «Між пеклом і раєм», міститься заявка на вічність: митець, покинувши безвідрадну буденність, спрямовується до непроминальності. Другий рівень ініціації Мирона Волинця – етичний. Мирон свідомий свого високого обов’язку, він постійно відчуває «гостру, як меч, божевільну потребу творчості», потребу донести до здеградованої, зневіреної людності слово істини. Бо ж «навіщо через століття перебріхувати свою історію, коли сьогодні можна сказати правду вустами живих свідків, розкиданих по висотках столиці, провінціях Канади, Америки, Австралії!» [16, 9]. Третій рівень – релігійний – допомагає митцеві піднестися над буденними смислами речей. Свідомість Мирона актуалізує провідні висновки представників релігійного напряму екзистенціалізму, зокрема М. Бердяєва, для якого «зв’язок людини з Богом не природно-буттєвий, а духовно-екзистенційний» [2, 121]. Досить часті апеляції до Всевишнього («Господи Боже наш, не карай мене, недостойного» [16, 20]; «Господи, наповни храм Свій словом рідним…» [16, 29]; «Господи! Чому іменем твоїм діла нечестиві творяться?»; «Отче, продовж дні мої, продовж мій час випробувань» [16, 181]. «Господи, якщо не даєш знаття, то дай мені сили і мужності змиритися з цим!» [16, 181]) – це переконливі свідчення того, що творчий стан режисера-мислителя позначений високою напругою релігійно-екзистенційного переживання. У молитвах відчуваємо не суто прохання Мирона, а те, що видає пристрасть самої письменниці. Галина Тарасюк постулює свою переконаність у тому, що людина спроможна наблизитися до Божої досконалості. І можливо це за умови протидії тому середовищу, яке спонукає до відступництва від Божого етичного закону. В образі Мирона Волинця повністю реалізований задум змоделювати шлях митця як трансценденцію до Бога. Як слушно відзначила Марія Якубовська, «кожен його крок – то крок на Голгофу; позаяк треба подолати тупість, лицемірство і несправжність» [21, 168].
«Несправжність» доводиться долати і Олександрі («Смерть – сестра моєї самотності»), щоправда, відбувається це у діаметрально протилежній площині. Екзистенційний досвід героїні набувається у параметрах соціокультурного простору, де дуже швидко приходить відчуття власної інакшості. Ще дитиною вона добре усвідомлює, що живе у двох вимірах, на межі двох світів – домашнього і того, що за порогом. «Вдома – маленька господиня невидимої для простого містечкового ока гори персидських килимів, натуральних шуб, кришталю та срібла-злота, а за порогом – чесна дитина чесних батьків, піонерка, безкомпромісна, як Павлик Морозов, і мужня, як Зоя Космодем’янська. Бо там, за порогом, починався інший вимір – радянсько-соціалістичний, населений голодними і голими» [17, 18]. Від такого подвійного способу існування з’являється відчуття неповного щастя. «Нещаслива свідомість, – писав Гегель, – це усвідомлення себе як подвійної, самосуперечливої сутності» [4, 153]. У своєму упорядкованому і, здавалося б, логічному життєустрої Олександра-школярка вловлює екзистенційну абсурдність. Її бентежить, що татко нікому не показує свого підпільного багатства, а мати, хоч їй те дуже личить, не сміє величатися золотими прикрасами, та і їй самій «наказано мовчати про Гору Скарбів» у рідній оселі [17, 17]. В дівчинки виникає нестримне бажання змінити ці звичні горизонти буття на столичне середовище, де, як їй уявляється, нема різниці між «здаватися» і «бути». І справді, вдале одруження з професорським сином, престижні знайомства, розкішні апартаменти у центрі Києва відкривають Олександрі двері у вищий світ. Але великі надії, як і великі амбіції терплять поразку, бо «зблизька блискучий вищий світ виявився нудним і буденним» [17, 21]. Та й перед шикарним помешканням свекрухи, де їй випала роль попелюшки, Олександра відчуває відчуження. Печать екзистенційного конфлікту між видимістю і сутністю нестиме Олександра Рибінська через усе своє життя.
Як дружина високого партійного бонзи, Олександра стає першою літературною дамою, членом Спілки, радником з питань літератури і мистецтва, тобто уособленням тієї владної Гори, якої завжди праглося. Почуття власної значимості не маліє в Олександри навіть після того, як котрийсь із спілчан кинув на її адресу ущипливе: – Хто мені скаже, шановні, що написала у своєму житті ця пихата молодичка? Чи, може, вона авторка усних полотен? [17, 35]. З висоти свого становища Олександра могла впливати і на чоловіка, якому при нагоді «підказувала, чию ниточку сіпнути, а чию затягнути петельочкою, щоб відчув порядок, а чию попустити, щоб дихнув свободою…» [17, 33]. Таким чином письменниця і в цьому романі особливого значення надає проблемі деформації творчої особистості в умовах тоталітарної системи. Вибираючи тему для своєї першої п’єси, її героїня звертається до тривіального конфлікту між відомим професором і молодим колективом учених, «які щось там винайшли, а він той винахід собі присвоїв, але, на щастя, заговорила в ньому вчасно совість комуніста і змусила «согрішившого» публічно покаятись» [17, 32]. Цей сценарій зовсім не випадковий у контексті образу, він, по суті, є проекцією поведінкового комплексу самої Олександри. Присвоєння чужого винаходу, пробуджена совість, публічне покаяння – все це метафори самовиявлення жінки, заявка на втілення символіки гріховно-покаянного шляху.
Попри зовнішні успіхи Олександру постійно супроводжує страх – страх бути викритою, висміяною, покинутою, немічною, зганьбленою. За словами Е. Соловйова, саме перманентний страх, який гнітить людську свідомість, «оцінюється Сартром як найбільш глибоке й адекватне переживання людиною свого становища в світі. <…> Будь-який інший настрій ілюзорний» [15, 319]. Динаміка цього почуття у художньому творі, як правило, простежується у часових координатах. М. Бахтін, ведучи мову про роман виховання та про характер героя як змінну величину «у формулі цього роману», наголошував на особливому статусі часового виміру: «Час вноситься всередину людини, входить у самий образ її, істотно змінюючи значення всіх моментів її долі й життя» [1, 211, 212]. Екзистенціал страху досягає свого епогею у момент усвідомлення Олександрою повного краху системи. «Ти найбільше боялася, щоби не почали вбивати один одного. Боялася громадянської війни, братовбивчої різні, терору» [17, 154].
В обох романах увага письменниці зосереджена навколо представників мистецьких професій, з тією лише різницею, що Олександрі випала роль знаменитості, про яку пише навіть московська преса, а Мирону – роль опального кінорежисера. Мирон задумав багатопланову кіноепопею «про державу, про мрію про неї, поганьблену розбратом, запроданством, златолюбієм, понищену саможерством, і то не лиш теперішнім інтелігентсько-сіросвитним хохляцьким, а ще тисячодавнім лицарським руським» [16, 24]. Історичний телесеріал про становлення української державності має стати розгорнутою пояснювальною метафорою сучасної України, яка що далі то більше випадає з історичного русла. Абстрактне розуміння стосунків людини з часом авторка переводить у сферу людської екзистенції. Дихотомія «давнє – сьогочасне», яка є центром авторської концепції людини, стає важливою складовою характеротворення, вияскравлює внутрішній світ особистості. Ностальгуючи за кращим, чистішим, у порівнянні з безвідрадною нинішньою ситуацією, минулим, Мирон Волинець палко бажає хоча б щось зробити для удосконалення майбутнього. Колись давно, сільським хлопчаком, прагнучи змінити звичні горизонти свого життя, він рватиме стиглі вишні, щоб уранці продати їх на базарі, а на вторговані гроші купити квиток до Києва, до вимріяного земного раю. «Де йому було тоді знати, що в кінці життя, пройшовши всі кола чистилища й пекла в гонитві за примарним едемом, він згадуватиме про своє убоге дитинство й отроцтво серед розкоші садів і лугів, як про рай, у якому жив, та не відав того» [16, 26]. Як домінанта прози Галини Тарасюк, образ райського саду, зберігаючи свій сакральний зміст, щораз набирає нового емблематичного значення. Якщо текст її «маленького роману» «Тікаймо, Адаме, втікаймо…» спонукає до архетипного тлумачення образу раю як утілення тихої гармонії і щастя, а в «Гаспиді і Маргариті» Едем конкретизує зовнішні спокуси та егоїстичні забаганки сучасних нуворишів, то в романі «Між пеклом і раєм» цей образ постає символом буттєвої вкоріненості людини, індикатором її самототожності. Нарешті, в «Сестрі моєї самотності» «сліпучо-голуба ВЕРШИНА», з якої Олександра озирається на своє життя, є альтернативою владного Олімпу, насправді мізерного і примарного. Синонімізація раю і щастя, притаманна народному світобаченню і постульована в романах «Тікаймо, Адаме…» та «Між пеклом і раєм», у «Гаспиді і Маргариті» і «Сестрі моєї самотності» відсутня. Внутрішній стан не гармоніює з цією божественною красою, бо в ньому нема найголовнішого – любові і душевної рівноваги.
Абсурдна Миронова сучасність – це той негатив, на якому чітко проступає справжнє, несфальшоване. Проте не ідеалізує Г. Тарасюк і минуле. Об’єктивно змодельовані картини Київської Русі дають відчуття істини, що навіть герої, які, з погляду християнської моралі, власним життєвим прикладом, власним героїчним чином творять, по суті, ідеальне буття, не можуть уплинути на удосконалення людської натури.
Людське життя, як повсякчасний етично-екзистенційний вибір, стає провідним імперативом обох романів. Побудовані за принципом параболи епічного часу, романи Г. Тарасюк, як і «Диво», «Тисячолітній Миколай» П. Загребельного, «Орда», «Хресна проща» Р. Іваничука, «Прийдімо, вклонімося…» Ю. Мушкетика, «Каміння, що росте крізь нас» Теодозії Зарівної, примітні насамперед авторською настановою на поєднання сакрального та профанного світів, на «підсвічування» подіями минулого обставин нинішнього дня. Часовий об’єм роману «Між пеклом і раєм» розширюється до меж цілого тисячоліття, підтверджуючи бахтінський висновок про розімкненість як визначальну рису романного простору. Галина Тарасюк розвиває ідею колообігу, в основу якої покладено постулат про циклічність розвитку віддалених у часі епох. Історичними паралелями вона акцентує незмінну повторюваність невирішених проблем, втілює ідею кружляння на місці: «Нічого нема нового під вічним небом. Все – по колу, одвічному колу…» [16, 140]. У неї з’являється архетипний образ жорнового каменя: «Історія наша розвивається по спіралі, яка скорше нагадує… млинове жорно…» [16, 100]. Особистість Мирона Волинця, для якого голос предків у крові є запорукою збереження цілісності свого духовного світу, вимальовується на основі логічного зв’язку теперішнього з минулим. За словами дослідника В. Дячкова, «герой живе і в реальному вимірі, і в метафізичному – у моментах свого внутрішнього діалогу з Богом і вищими небесними силами. Тобто існує в своєму єстві і водночас Антонієвому» [5, 136].
vushuvana

Г.НАСМІНЧУК:АВТОБІОГРАФІЧНИЙ РОМАН ГАЛИНИ ТАРАСЮК У ДІАЛОЗІ З ФІЛОСОФІЄЮ ЕКЗИСТЕНЦІЇ

Галина Насмінчук
«Слово і час», 2018 рік, №10, с. 55-65.

УДК 821.161.2+821.131.1] 091
АВТОБІОГРАФІЧНИЙ РОМАН ГАЛИНИ ТАРАСЮК У ДІАЛОЗІ З ФІЛОСОФІЄЮ ЕКЗИСТЕНЦІЇ

Продовження...
Історія першого українського святого преподобного Антонія Печерського має усі особливості самостійної оповіді, що є цілком виправданим у структурі роману, якщо взяти до уваги, що ця історія – фрагмент задуманої Мироном кіноепопеї. Вмонтувавши в романне полотно агіографію Антонія, Г. Тарасюк не лише унаочнила ідею «зв’язку часів», а й дала можливість наратору «ословити» свою життєву позицію. «Мирону здавалося, що то не Антоній, а він ходив дніпровими пагорбами, мучився, страждав, вгризався заступом у землю, возносився молитвою до небес і, відгримівши в пророчому слові, «відходив на безмов’я» [16, 110]. З часом Мирон дуже добре став розуміти психологію «великих самітників», особливо після того, як влада зробила з нього маргінала. Мирон, по суті, проживає декілька життів, що насправді є мінливою ідентичністю однієї людини. Антоній Печерський, Мирко Любечанин, Мирон Волинець – це складові одного героя, вони постають не лише конкретними репрезентантами свого часу, а й архетипними виразниками людських чеснот і вад. Мирону доводиться балансувати «на хиткій віртуальній грані між сном і уявою, часто плутаючи, де роль героя, а де він сам. Ця плутанина вибивала його з узвичаєної колії реального світу, двоїла його, четвертувала, робила неадекватним, дивним для інших, навіть маніяком» [16, 35]. Відтворюючи життєпис сучасної людини, авторка «підключає» міфологічний код. В. Тюпа зазначає, що образ міфічного героя в наративних текстах, як правило, «розщеплюється» на декілька героїв, які є втіленням окремих рис міфологічного персонажа [див.:19, 9]. Вживання і вживлення головного героя в історичний матеріал робить з нього «дивака із роздвоєною між двома паралельними світами психікою» [16, 19]. Ефект двійництва породжується встановленням історичних аналогій та паралелей. У ХХІ столітті залишається хіба що фізична оболонка Мирона, «а вся його мисляча і творча сутність давно переселилася на тисячу літ назад, у Київ історичний, у звитяжну, криваву епоху Київської Русі – раннього, ще світанного українського ренесансу» [16, 19].
Роздвоєність власного буття і власної свідомості відчуває й Олександра, щоразу фіксуючи присутність біля себе померлої подруги Лори: «Ми, мов сіамські близнята: я тебе і мертву ношу на своїй спині!» [17, 163]. Не випадково у контексті образу з’являється така художня деталь, як перетятий садовою лопатою дощовий черв’як, що «не може звикнути до свого двоїстого становища і подвійної суті» [17, 84]. З усього видно, що Олександра добре усвідомлює природу свого двійництва. Серед еманацій її сутності присутній навіть нечистий, який розшарпує, розполовинює душу. Цим пояснюється і та обставина, що Олександру так вабить екстрасенс Аркашка Пришембовський – «чисто тобі рудий Мефістофель» [17, 110]. Логіка міркувань про дуальність жіночого обличчя веде до трансцендентальних рефлексій: «Від кого ти, ЖІНКО, від Бога чи від сатани? До кого ти, Жінко, до Бога чи до диявола так поспішала, так поспішаєш, забувши, згадавши себе?» [17, 166]. Отже, вербалізуючи людську екзистенцію, Галина Тарасюк найчастіше апелює до таких рівнів осягнення буття, як трансцеденція (метафізика) і християнське віровчення. Важливими для розуміння трансцендентної складової в канві її романістики є зізнання письменниці: «Я – віруюча християнка. Читаю Святе Письмо. А в ньому написано не лиш про Бога, а й того, хто замість нього хоче правити цим світом і нами, і проти кого я веду словом постійну війну: зло, підлість, ненаситність…» [18, 170]. Як письменниці, якій притаманне релігійне бачення, Галині Тарасюк важливо вивірити моральну автентичність особистості не так суспільно-політичним тлом, як критеріями Абсолюту і «примірянням» долі героя до своєї власної.
Лора й Олександра, які почасти «списані» з самої авторки, – це дві іпостасі одного образу, це діалектичний тандем, в межах якого відбувається передача естафети екзистенційного вибору. «Подруги-ворогині», «соратниці-суперниці» проходять випробування визнанням і неславою, в результаті чого кожна відчужується від звичної для себе сфери і переходить в інший світ: Лора – у потойбіччя, Олександра – до підніжжя Гори. Доведена до крайньої межі, Лора накладає на себе руки. Олександра, спокутуючи свою непряму провину у самогубстві подруги, дає обітницю повернути їй «втрачену вічність» [17, 163]. Олександра живе з моральним тягарем відповідальності за вибір подруги. Жак Дерріда наголошує на тому, що смерть іншого впливає на самовизначення людини аж до відповідальності перед померлим [див.: 3, 85]. З усвідомлення, «що Лори – нема. І більше ніколи вже не буде! Ніколи, ніколи…» [17, 75] починається покутна дорога Олександри, тому доля Олександри – це інверсія долі Лариси. Появу мертвої Лори у своєму житті Олександра моделює в умовно-алегоричному ключі – у своїх мареннях, снах, галюцинаціях. Виявляючи рівень метафізичного мислення авторки і її героїв, виходимо з тези О. Діонісія Павла Ляховича про те, що «метафізика буття розглядає підставу знання, глибшу від сутності, тобто фундамент, який стоїть під основою всього, що існує, і всіх сутностей. Отож, буття як таке належить до рівня невимовного таїнства, що є основою навіть самої можливості мови» [12, 41].
Попри трагічну загибель, Лора і надалі залишається в контактному полі подруги на рівні тактильних і рецепторних відчуттів. Буває таке, що Олександра бачить себе закопаною у могилу поруч з Лорою. В іншому випадку їй хочеться притулитися лицем до Лориного віддзеркалення у склі автомобіля, ще в іншому вона відчуває фізичну присутність померлої через запах її бузкових парфумів. Лора стає медіатором між світом земним і світом небесним. Сакральний сенс такої всеприсутності померлої змодельований відповідно до народного уявлення про митарства невідспіваної душі. Бо Лора як самогубець «таки так – ніким не відспівана. Ні попом, ні друзями-поетами. Забули, всі забули… за суєтою-мамоною забули… Залишили між небом і землею» [17, 288]. Але необхідною складовою духовного переродження Олександри є сприйняття Лори не через якісь зовнішні подразники, не через візію свого власного відходу, а шляхом прийняття життєвого кредо подруги як свого. Те, що раніше викликало у неї скепсис, зараз стає частиною її самої. І це стається після перебування Олександри на межі життя і смерті. Коли людина перебуває в умовах екстремального пограниччя, вважав К. Ясперс, тоді якраз і виникає «духовна ситуація» [22, 322]. Уражена інсультом, Олександра упродовж довгих трьох місяців балансує між буттям і не-буттям. Поведінка Олександри є проявом «свідомості смерті», тобто, своєрідного звикання до неї через звільнення від страху смерті, що за М. Гайдеґґером, є свідченням повноти життя. Метафоризований процес повернення з іншої сфери буття обарвлений тими кольорами, які нагадують гайдеґґерівський час «світової ночі»: «теменна ніч», «чорна каламуть», «криваво-чорне коло», «криваво-чорна блискавка», «кривавий клубок звірів», «котел смоляний». Водночас її мандри у метафізичному світі відбивають процес духовного переродження. Одужавши, вона починає пізнавати себе нову: з одного боку як «жалюгідну руїну», з іншого – як просвітлену Божим духом істоту, «чисту, безтілесну, блаженну душечку» [17, 79]. Найближчий контекст цієї філософії – вчення теїстичного екзистенціалізму, згідно з яким людина уподібнюється Богу. Французький філософ Ініяс Лепп у праці «Християнська філософія екзистенції» писав: «Фундаментальним проектом людини є реалізація її призначення» [10, 33]. А це в кінцевому результаті означає «уподібнитися Богу» [10, 33].
Як межова ситуація у житті героїв вибудовується любовна колізія. Образ Доброніги, що почергово проходить через життєві долі Мирка Любечанина і Мирона Волинця, витворено, за спостереженням М. Якубовської, «між площинами буття: між цим і тим її світом» [21, 168]. У моменти найвищого фізичного і морального напруження приходить Доброніга до Мирона. Її прихід означує і той останній рубіж у житті митця, коли він перебирається до іншого, вищого способу існування, коли усе земне відступає перед вічним – душею. Любов Мирона і Доброніги – це любов-трансценденція, це порив у небесну високість, де відчинені «всі брами, ворота і двері» [16, 179], де нема місця фальшивим і нечестивим. «І він любив її, свою Добронігу, свою єдину жінку так ніжно, так палко і відчайно, під зоряним небом серед білого рясту, ніби переливав свою душу у її душечку, оживаючи-воскресаючи для великої, для безмежної земної радості…» [16, 181]. Тут чітко вбачається спорідненість авторської концепції з поглядами релігійних філософів-екзистенціалістів К. Ясперса, М. Бердяєва, які розглядали любов як містичний акт, як вихід за межі буденного існування і як шлях до розв’язання всіх межових ситуацій.
Про екзистенційну сутність Мирона Волинця свідчить його життя поза конкретним буттєвим простором, його гранична самотність, його відчуження від суспільства. Самотність – це свідома психологічна установка Мирона-анахорета, тобто самітника, відлюдника. Адже він митець, творча індивідуальність. А «оскільки творчість – своєрідний вид анахорезу, – робить правомірний висновок Н. Зборовська, – то закономірна й установка на самотність» [7, 57]. Мирон витворив свій окремішній альтернативний світ, у якому є місце вишневому саду з дитинства, найчистішим романтичним почуттям, а ще Добронізі та Антонію. Живучи в конкретному часопросторі, герой не відчуває спорідненості з ним. Ідея виходу за свої межі в романі набирає двох виявів і зависає між проривом до Бога, в чому вбачали людську свободу Марсель і Ясперс, та Сартрівським Ніщо. «Він був НІХТО і НІЩО на виставі чужого життя, точніше безрідний маргінал, якому на Великдень подарували абонемент у театр абсурду, або – ще точніше – жалюгідна комаха, що повзає по екрану телевізора, безсила щось змінити у світі «за склом», хіба що поставити капку-крапку, яку ніхто не помітить. Бо насправді його вже давно нема. Ніде. Ні в часі, ні в просторі» [16, 8]. Епізод із жалюгідною комахою спонукає, згадавши образ людини-комахи у Сартра чи Комахи-Серафікуса у Домонтовича, замислитись над архетипним тлумаченням образу, який неодноразово «експлуатувався» письменниками-екзистенціалістами.
Екзистенційні виміри буття не знайшли б свого повного втілення в романах без використання складної тропіки. Художня образність обох книг надзвичайно цільна, емоційно забарвлена. Авторка максимально наближає героїв до свого читача акцентуванням виразних соціально-політичних прикмет, які визначають їх буттєвий простір. У контексті образу Мирона часто вживаними є такі емоційно наснажені характеристики абсурдного нинішнього часу: «броньовані двері міністерств», «вєркосердючківський суржик», «столичний бомонд», «колоніальна влада», «соцькі від культури» тощо. Окреслюючи сучасний стан речей в «Сестрі моєї самотності», письменниця найчастіше послуговується засобами сатири та іронії: «чесно вкрадені гроші», «парастас з Парнасом», «політичне маланкування», «скоморохи олігархів» тощо. Образний спектр часу Антонія, зрозуміло, інший, він диференціюється словесними зворотами, метафорами, порівняннями, які мають на меті привернути особливу увагу до певних аспектів зображуваної доби: «Гуде осиним роєм сите боярство, ремствує відсторонена від влади варязька військова верхівка. Потаємний розбрат шириться по церквах між греками і католиками за душу українську. Обминає храми люд – не вірить Богові, що глаголить до нього через чорноризців чужою мовою. Горе, горе зависло чорною тучею над Києвом, над руським украєм!..» [16, 96].
Схиляючись до екзистенційно-кордоцентричного типу філософування, Г.Тарасюк найчастіше оперує такими категоріями як «серце» і «душа». Саме з ними пов’язані найпронизливіші екзистенційно-смислові мотиви обох творів. На стержень «серце», «душа» нанизуються споріднені або навіть тотожні поняття, створюючи настрій приреченості: «Душа втомилася від безглуздої бездіяльності, від безнадійної безперспективності» [16, 7]; «Невже доведеться моїй убогій душі ще пройти не одне криваво-чорне коло?» [17, 76]. Крізь призму зболеного серця Мирона сприймаються описи високих кабінетів «слуг народу»: «Мирон підіймався міністерськими сходами, встеленими червоними килимовими доріжками, ніби облитими кров’ю його серця, надірваного бездіяльністю, безнадією, безтолковістю, без… без… безумом, усім цим безумом, що діявся довкола» [16, 10]. Відчуття несталості власного існування передано у творах за допомогою образу течії. «Сон витікав, стікав із нього поволі, як холодна вода, змиваючи з душі гірку остугу неприкаяності, незахищеності, незатишності, відчуття – одвічного – вселенської скорботи, у темній пучині якого тоне і жива душа, і мертвий камінь» [16, 7]; «Падаю, падаю, знесилена, пірнаю у в’язку чорну каламуть, і несе вона мене, несе крізь темінь, повільно і важко, мов текуча багнюка» [17, 76]. Ж.-П. Рішар зазначав, що «пливуча вода», «плинність», «текучість» є відповідником «втраченої сталості». «Почуття минущості може набувати в уяві дуже різних форм. Можна помітити, що воно часто поєднується з темою плинності. Все міняється, втікає від самого себе, перевтілюється у щось інше – так, як пливе вода в річці [14, 171]. На думку вченого, авторські дефініції набирають граничної виразності, «коли до нав’язливої ідеї змінності додається ще й ідея глибини – прірви: мов біля Ніагарського водоспаду, який є водночас і плинністю, і падінням» [14, 172]. Мирон прагне збудити людські душі, коли вони вже, здається переходять останній рубіж, а далі – падіння, прірва. І найстрашнішим є відчуття безповоротної втрати, пов’язаної з проминанням часу, проминанням людей, які ще можуть і хочуть розказати правду. «Минав час. Невблаганно минав час. Ні, навіть не минав, а летів зі швидкістю гірської річки, збожеволілої від каламутної весняної повені, змиваючи на шляху все, все, все! Мчав, залишаючи одну відпрасовану безпам’ятством бездумної стихії пустелю» [16, 9].
Отже, як бачимо, художня свідомість письменниці ґрунтується на історіософських і культурософських підвалинах, вона зорієнтована на осмислення фундаментальних проблем внутрішнього і зовнішнього буття нації. Напрочуд точно розставляючи акценти при змалюванні невтішної української сучасності, письменниця виходить за локальні межі свого часу і простору, і пізнає людину, народ у плині історії та в універсальних вимірах.
Змістовим наповненням романів «Між пеклом і раєм», «Сестра моєї самотності», які відзначаються полісемантичністю смислових паралелей, є людське буття в усіх його зрізах – історичному, екзистенційному, релігійному, метафізичному. Екзистенційний дискурс тісно переплітається з концепцією «заблокованості» митця у суспільстві. Цілий комплекс філософської проблематики вирішується письменницею в опозиціях «митець/володар», «талант/бездар», «особа/юрба» тощо. Утверджуючи ідеал автентичного існування творчої особистості, романи «Між пеклом і раєм», «Сестра моєї самотності» синтезують духовні шукання самої авторки.
vushuvana

НОВІ ПОЕЗІЇ ГАЛИНИ ТАРАСЮК








БАРСЕЛОНА

А в Барселоні, а в Барселоні,
У Піренеях, на краю землі,
Солодке море і вітри солоні,
І пляжі золоті, і білі кораблі,
Палаци полководців й королів...
І пальми зеленіють на осонні,
і жебонять фонтани напівсонні...
Химерні замки Гуаді і дух Далі…
А ще футбол! У Барселоні,
В кінці   Європи, на краю  Землі...

А ще таке розкішне  міжсезоння!
Такий палкий небес ультрамарин!
В затоках чайки, наче білий крин...
Багато сонця,   зелені  і сині...
А решта все…. як в рідній Україні.
Хіба що…

….ясне і тихе  Середземне море...
І вабить  зранку Кальсерола - гори,
І носять імена святих безлюдні пляжі,
Й нема на них французів в камуфляжах,
Сусідів, себто, з Півночі... А з Півдня мріє
Єгипет древній і мусонно віє,
Як паприкою, Африкою пряною,
Близькою  нібито, але  - незнаною,
І яхти здалеку здаються злегка п’яними...
І вибухом екзотики – міські базари,
І вигадкою злою – війни й чвари!...

П’янить води і  суші хитавиця…
І вже не відаєш: в реальності, чи сниться...
Чи свято осені, а чи весняні будні?
У Барселоні, на початку грудня…







ВИДІННЯ.  Біля кафедрального СОБОРУ
Святої Марії у  Валенсії, де за переданням
зберігається Святий  Грааль

Ой да забіліли сніги... Забіли білі…|

           Укр.нар. пісня…

Забіліли сніги…. Замело Україну по очі,
По остеклу сльозу Україну мою замело,
По весільні пісні і Шевченкову тугу пророчу,
По бджолине жало і  чаїне крило – замело!
Замело по Дніпро, забілило  по Чорнеє море,
По зелені  Карпати, херсонські степи  і Донбас,
Засипає    окопи й руїни, криваве забілює   горе,
Вимітає з душі голос нації  й Господа  Глас,
Заморожує  душу, виморожує  розум і сили,
Замітає дороги й останню стезю до небес…
Милий Боже, тож чим українці Тобі завинили,
Що цей  сніг вже, як   саван, до тіла і  серця примерз?
Запитаєш -  і вщухне - на півночі вщухне і сході,
І блакитні  барвінки розквітнуть на вишніх  лугах…
Й  узриш,   як  із Неба погожого  на Україну   сходить
Мати  Пречиста  із  білим покровом в руках….





 
vushuvana

Галина ТАРАСЮК: У ПРИРОДИ ЗНОВУ СВЯТО

У ПРИРОДИ ЗНОВУ СВЯТО

Боже милий, що ся стало
Благодатної пори?
 Все пожухло, все зів’яло…
Потьмяніли кольори…
Дощ, як з ринви… Туманище
Там,  де вився туманець…
Темні хмари, вітер свище.
Ніби світові кінець!!!!
Та нараз  мов задзвеніла
Й засвітилася пітьма –
То над світом пролетіла
Молодесенька Зима!
Ще рум*яна, ще грайлива -
На біленькому коні!
Чи то в*




ється біла грива,
Чи снуються білий сніг?..
Неймовірно! Кінь крилатий!
Й радості кінця нема:
У Природи знову свято
Й зветься свято це  – ЗИМА

(С) ГАЛИНА ТАЛАСЮК
vushuvana

Ювілейний вечір Галини Тарасюк у бібліотеці Григора Тютюнника

У столичній бібліотеці для дітей та юнацтва імені незабутнього Григора Тютюнника відбулася зустріч відомої української письменниці, поета, публіциста, критика і перекладача, автора 28 книг плезії і прози, лауреата 10 престижних літературних премій Галини Тарасюк із ліцеїстами фізико-математичного ліцею №208 м. Києва, присвячена її ювілею. Письменниця розповідала про свою роботу над романом про Т.Шевченка "Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія", ділитися роздумами про епоху і оточення українського Генія і пророка, про стосунки Тараса Григоровича і Марка Вовчка, а також про велике значення цих двох геніальних постатей і їхньої творчості для становлення не тільки української літератури, а й української нації. Прочитала нові поезії, поділилася планами творчими на майбутнє, подякували організаторам і слухачам-ліцеїстам, серед яких знайшлися справжні шанувальники української літератури, за свято.