?

Log in

No account? Create an account
БАБИНА ВЧИТЕЛЬКА
Привели до баби Васьки вчительку, щоб узяла на квартиру. Баба Васька не дуже мала охоту одразу на те: хто його знає, що воно за зілля. Може, якесь вередливе, перебирати харчами буде. Та вже, чужа людина в хаті — чужий клопіт. А пощо він Васьці, той чужий клопіт, тут від свого голова облізла.
Та коли глянула баба на ту вчительку (Господи, молоде-молодесеньке!), щось потепліло в бабиних грудях, бо й у самої було трійко дітей, та ще мала стара Васька добре серце.
—   Хай лишається, — кинула.
Так і лишилась у баби Васьки молоденька вчителька. Покла­ла коло скрині голубий чемоданчик і в'язку книжок, сіла на широку низьку лаву. Водила очима по горбатій стелі, перепере­заній чорним потрісканим сволоком, по стінах, по миснику, і щось тріпотіло в широких зіницях. Мовчала.
—   Може, їсти будеш? З дороги, певно? — спитала баба.
Мовчала. Лиш жалісно посміхнулася з лави і ні слова.
«Німа вона, чи що?» — гадала баба, придивляючись до вчи­тельки. Посовала казанками в печі, витягла рогачами найбільший, хлюпнула з нього в череп'яну миску і поклала перед нею: — їж.
Та знову жалісно усміхнулась і присунулась ближче до скрині. Сьорбала мляво.
—             Певно, не голодна, — чомусь сердито подумала баба. Зітерла ганчіркою з припічка і сказала, аби не мовчати :
—   Вчителькою до нас, дитино?
—   Вчителькою, — несміло.
Еге, не німе, залякалося десь-то…
—   А здалеку?
—   З Журавлівки...
—   Та то-мама є?
—   Є... тато-мама, — і тільки.
—   Спасибі, — поставила вчителька ложку, відсунулась.
—            Чого не їси більше, не добрий? — ображено спитала. — Дивись, може, тобі в мене буде зле. В мене стара хата і я стара, слабую. Лакітків не вмію варити. Борщ-каша і годі. То дивись — роздивляйся... — казала, а сама чекала, що на те відповість учителька.
—   Аби хата тепла і душа добра, — тільки й того.
«Диви, як втяла: аби хата тепла і душа добра», — здивувалась баба.
—   Ну то лишайся, коли так.
Не минуло й тижня, як бабині побоювання розвіялись, мов, вранішній туман.
—         А вчителька, хоч і молода, а толкова дитина, нема що казати, — розказувала баба товаришкам.
—       Вчора і води принесла, і начиння помила. Ой біжу, бо десь моя вчителька на обід прийшла! — хапалась і бігла додому.
Лиш на поріг стала, а в хаті — похорон. Плаче вчителька, аж запухла.
—        А це чого? — баба злякано. Та плаче, а далі схопиться і по хаті побивається.
—       Не можу... ой, не можу! — чи то місця не може знайти, чи ще що»
—        Сядь, чуєш, розкажи до пуття, чого не можеш? — силою садить вчительку на лаву.
—         Нічого не можу, нічогісінько... Я не такою була... не... такою. Все могла. А т-тепер не можу...
—   Кажеш, не така була? — питає баба.
—   Не така.
Вчителька перестає плакати і думає, чи справді ж вона була не така. Тоді впевнено бабі:
—   Не така, зовсім не така...
—   То, може, тобі замовили?
—   Що зробили?
—        Замовили, ну, наврочили. Є такі людиська злоокі, поди­виться — і людина мов не та стає.
—       Ніхто мене не врочив, — хитає вчителька головою, і сльози ручаями течуть з очей.
—   То що ж тоді? Не слухаються дуже дітиська 4и як?
—        Щоб дуже не слухали, то ні. Спитали тільки, як квасоля по-англійськи.
—   І що ж?
—   Нічого. Я забула, як та клята квасоля по-англійськи.
Вчителька кидається до книжок, шукає, пе знаходить — і
знову у сльози.
—   Спитали, а ти що на те?
—   Нічогісінько.
—       Як? То треба що-небуть сказати. Як ти не знаєш, то й воно не докопається. Скажи, що на губу полізе.
—   Не можу брехати, це ж діти, а я вчи-и-телька.
—       То й що, що вчителька? От не сказала, то й казатимуть, що вчителька сама не знає нічого.
—       Казатимуть, що нічого не знає? — в очах стільки жаху, що аж баба Васька сахається, а відтак, спохватившись, каже:
—           Слухай мене. Будь до них сурйозна. Не посміхайся. Щоб вони тебе боялись. Як ні, то кажи, що до директора поведеш, до тата підеш...
Вчителька втирає сльози і сідає до книжок. А баба бере кос­тура і гайда по сусідах, де школярі. Заходить до хати і ще з порога:
—          Де твій школяр, Явдохо?.. Ану, йди сюди, шибенику! А ти, Явдохо, слухай, шо він творить на уроках...
Мама шукає копистку чи кличе тата, а баба Васька до другої хати
—           Покажи-но. Миколо, щоденника татові. Де та двійка, що на агліцькі заробив?
Тато, може, й забувся б подивитися до синового щоденника, та спасибі бабі — нагадала.
Щодня, тільки вчителька в хату, а баба: «Ну, то як?»
Часом всміхається вчителька, а часом сльози киплять в очах. Гак і сьогодні — лиця на ній нема.
—            Що вже натворили сьогодні ті дітиська? — заклопотано розпитує баба.
—          Грали, — задихається вчителька. — Грали... на шпильках, на нитках, хто на чому мав, — і страшно дивиться в стелю.
—  А ти?
—          Я? — здивовано» — Слухала, а далі кажу одному: «Читай». Шукає. Не знає де. Не стежив... «Два» — кажу. «За що?» — питає. «За те, що не знаєш». — «Ставте ще одну двійку». — «І поставлю!» Він сів. «Встань! Я не дозволяла». Сидить. «Встань!» Сидить. Я за книжки і в двері... Приходжу до директора. «За­беріть Ситника», — кажу...
—   І що директор?
—           Забрав і... і його… постригли. Порядок  такий: стрижуть, хто провинився. Через мене постригли. А він так дивився на мене, так дивився, — шукає вчителька порівнянь.
—           Не жалій їх, дітиськів тих, бо на голову вилізуть. Ти вчи­телька, — каже баба і з костуром іде до Ситників.
Як, бабо, ваша вчителька? — питають через тини жінки.
—           Нівроку, — відказує баба Васька, — Сьогодні твій Борис не знав ні бе, ні ме на агліцькі. Чого ти не дивишся за ним?
–         Борисе! — роблять трус за хлопцем, а баба іде далі, і всі і мають, що йде баба недурно.
А хлопчаки, як горобці, — пурх і сліду нема на вулиці.
Отак і живуть удвох: баба і бабина вчителька. Ділять і горе, і радість.
А якось вбігає вчителька до хати, очі сяють, а в руках чотири барвисті листівки.
—    Бабуню, погляньте, — тиче тими листівками бабі в руки і аж пританцьовує. — І як вони дізналися? — щасливо дивується. — Та читайте ж, — але, згадавши, що баба недобачає, починає читати сама:
—   Дорога наша... Ой, дорога!.. Чуєте, та чуєте, бабуню?
—   Та вже чую...
—    Вітаємо з днем народження... Бажаємо, дорога... О, слу­хайте!.. Бажаємо щастя у вашому молодому квітучому житті... Молодому квітучому ... і напишуть же!..  і це всі класи!!!! і як вони дізналися?!
Дивується і аж хлюпає на бабу Ваську з широких зіниць каре щастя.
—   Якось же дізналися, то ж дітиська, — відказує баба, хит­рувато всміхаючись.
1967
ВИНА
Була неділя, сонячна і спекотна, — такі дні стоять у нас на сконі літа, коли повітря важке і густе від солодкого духу дозрілої пашні, пересохлого сіна та різного зілля, таке важке і густе, що можна його зачерпнути долонею і воно потече проміж пальці, як узвар.
Отож була неділя, і всі ми — дорослі, діти і зовсім старі діди і баби з усієї вулиці — зібралися гуртом біля Митрофанових воріт і, згоряючи від нетерплячки, дочікували на автобус, що мав би вже давно прибути з райцентру, але чомусь барився.
Якби ми всі, скільки нас там не було, надумали сісти в авто­бус, якого дочікували з райцентру, і поїхати, то це б скидалось на велике переселення народів. Однак ніхто з нас і подумки не намірявся кудись вибиратися, хоч всі ми з нетерпінням чекали на гой автобус.
Сонце припікало немилосердно, і навіть в затінку акацій, де ми купчились, важко дихалось, бо повітря було таке гаряче і вологе від поту, ніби ми стояли не коло Митрофанових воріт, а над котлом з паруючим узваром. Але, як вжетам не було, нікому в голову не приходило перебратися десь в прохолодніше місце, хіба що дехто біг до Митрофанової криниці закропити душу і то так прудко, ніби земля під ним горіла або валилася в безодню. Та хтось завбачливий повернувся від криниці з повним відром, тож ми по черзі пили воду і визирали автобус.
Ми мовчали, бо, нівроку, мали час набалакатись донесхочу, до сухого горла, та й загалом, все, що мали, розказали і вислу­хали, і тепер лиш стояли та думали, що чекання зранку до полудня стомлює згірш, ніж цілоденна робота біля кувалди.
Та, як нам не було маркітно і важко стовбичити півднини на вулиці і чекати, ніхто не ремствував, більше того, ніхто з нас ще ніколи не почувався таким безкорисливим стражем добропоряд­ності, як сьогодні, коло Митрофанових воріт; і всі ми пишались собою, і коли б навіть нас спробували розігнати під кулями, ми б гордо померли, та не покинули б Митрофанових воріт. Тоді б разом із нами вмерла чужа ганьба, чужа вина, чуже падіння, свідками якого ми були. Але, поки ми живі, живе і чужий гріх, маленький чи великий, помножений на всіх нас, гріх, що розбух на нашій доброчесності до безконечності.
Хоч ми й потомилися від спеки та розмов, не кажучи вже про те, що перебачили і пережили, однак думати ще були в силі, бо ж на думання небагато треба розуму, принаймні, якщо є над чим розмізковувати. Отож всі ми мудрували над тим, що сталося на наших очах. Ми такого ще не бачили: щоб серед білого дня, на очах у всіх, не ховаючись...
Це було не що інше, як виклик нам усім, інакше чому б не потайки, не серед білого дня? Ці двоє образили нашу гідність, вони, безсумнівно, повелися так. аби принизити нас, інакше, чому б не потайки? Тоді усе було зрозуміло і ми б простили їхню слабкість, бо ж людина не кінь, а той на чотирьох і то споти­кається... Але все то робилося зумисно, нам на зло, і ми не збиралися робити вигляд, ніби їх зухвальство не зачепило нас, ніби нам все одно, що коїться на наших очах. І тепер ми судили, ми. Але, щоб винести вирок, треба знайти винного...
Виною всьому була Вона. Атож, тепер ніхто з нас не сумнівався, що виною всьому була Та, схожа на княгиню, якщо княгині мали коли таке гарне тіло і горду, незалежну вдачу. Всі ми, звичайно, віддавали належне її вроді, ще б пак, всі ми ми­лувались нею кожен по-своєму, але здебільшого так,як милу­ються діамантом невігласи, далекі від уявлення про його вартість. Ми прощали їй свавільну зверхність по відношенню до себе, як прощають поблажливі батьки пустощі вродливим дітям. Але те, що сталося на наших очах, виходило за межі нашої довготергіеливості. І всі ми, приречені власною доброчесністю на тупцювання біля Митрофанових воріт у неймовірну спеку, ми, що ради її доброго імені пожертвували вихідним, сьогодні мали стати вершителями правосуддя. Зневага, якою вона віддячила нам, скинула полуду з наших очей, і ми почувалися вкрай при­ниженими. А надто завдала нам прикрощів її гоноровість, ніби
вона сама створила себе такою, не схожою на нас усіх. Нас обурювала така недалекість у судженнях про себе і про людей. І хоча нікому не доводилося чути щось подібне з її вуст, ніхто не сумнівався, що вона саме так і думає, інакше навіщо було так відкрито, на очах у всіх, ніби нас і не існувало, або ж їй було все дозволено. Смішно і думати, що тобі все вільно. Коли б так було, світ перетворився б на первісний хаос. Уявити страшно, що б тоді було, коли б всі робили те, що їм заманеться, на свій розсуд. Не криючись...
Ми стояли гуртом коло Митрофанових воріт, стомлені і спітнілі, пили мовчки воду і думали водно, як ніколи досі. Може, й раніше ми думали водно, але не було нагоди впевнитись у спільності думок?..
Однак всьому є кінець. Був кінець і нашому терпінню. І коли терпець от-от мав урватися, ми, нарешті, побачили автобус — деренчливу коробку синьої барви, яку часто можна стріти на ку рних і глухих степових дорогах, і з полегкістю відітхнули. Ми не перекинулись жодним словом, лиш перезирнулись багатоз­начно.
В цей момент кожен з нас нагадував спортсмена перед стриб­ком, для якого не існувало нічого, крім висоти, яку він мав взяти. Для нас висотою був Платон, її чоловік, якого до цього ніхто не поважав, навіть для годиться, хіба що дехто заздрив, надто чо­ловіки, що вже розумілися на жіночих звабах, і часто жалкува­ли, шо..
Та зараз він був одним із нас і мав би стати нашим спільником, адже ж, коли б не він, ніхто не стовбичив би півдня біля Митро­фанових воріт, ніби нам нічого було більше робити. Це ж бо ми заради Платона, це ж бо ми всі, скільки нас не було, прийняли ганьбу його жінки на себе і тепер чесно прагли справедливості.
Нам аж в горлянках пересохло від гадки, що Платон може не приїхати цим автобусом, а вечірнім, чого ми одностайно не бажали, бо від однієї думки, що доведеться ще півднини потіти коло Митрофанових воріт, нас поймав лихоманний жар. Та коли автобус під'їхав зовсім близько і зупинився, всі ми побачили в просвіті дверей безживне Платонове лице і, наче висмоктану, хирляву фігуру і з радості дружно кинулись до нього, розпро­стерши обійми, як рідному братові по довгій розлуці. В непосвя- чених пасажирів наша поведінка викликала справедливий по­див, і всі подорожні, спітнілі і запорошені, повистромлялися із вікон автобуса і ошелешено дивилися, як ми стіною перегороди­ли Платонові дорогу, як він остовпів і весь зібгався, ніби його вдарили в живіт. Нам стало неймовірно жаль Платона і прикро за свою ще вчорашню несправедливість до цього тихого, непо­казного чоловіка, якого ми не помічали, осліплені тілесними пишнотами його Княгині. Але зараз... о, зараз, несподівано для себе кожен з нас відкрив, що Платон не такий вже й миршавий, навпаки — середнього зросту, правда, не богатирської статури, зате стрункий, і в нього приємне, коли не вродливе лице, і навіть боязка вдача його викликала в нас замилування, бо найліпше засвідчувала Платонову добропорядність. І всім нам відлягло від серця і стало неймовірно радісно, що накінець! сповна! можемо спокутувати перед ним свою провину і воздати йому, мученику, за нечувану в наших краях смиренність. І...
Та коли ми оповіли Платонові про все, що скоїлось на наших очах, він... не повірив! Ба навіть розсердився, чи то лиш вдав, бо ми достеменно знали, що в цього чоловіка, лагідного і безвільного, не вистачить розуму розгніватись. Тож коли Пла­тон зробив обурене лице, ми принишкли і чекали, що з того вийде. Але з того нічого не вийшло вартого уваги, хіба лишень те, що Платонове лице стало з обуреного скорботним і білим, як смерть.
Як би там не було, а вже подібного ми не сподівались, хоч і звикли до того, що цей безвільний тихоліз тільки й спроможний бліднути та робитися святим, як от допіру. Та все таки дехто з нас зніяковів, дехто таки добре завстидався, себто ті, хто не вчадів до решти коло Митрофанових воріт. Отже, ми зніяковіли, хоч і не всі, і не знали, що робити і що казати, як юрба бого- хульців, покинута напризволяще святим, що смиренно, уярм­лений чужими гріхами і власним всепрощенням, віддалявся від неї безлюдною вулицею. Навіть спина Платонова вип­ромінювала смиренство, всепрощення і святість.
Це вже було занадто, і нас пойняла досада і на Платонову спину, що випромінювала смиренство, всепрощення і святість, і на самих себе, і ще на багато дещо, аж до цілого білого світу, який вже так мудро закручений, що нема в ньому місця всепро­щенню не те що Платоновому, а й... А ще більша досада брала від*думки, що святість у людей від не сповна розуму, отак: або ти розумний, або святий, а щоб те й інше — такого не буває.
Гілатон вже доходив до свого обійстя, а ми все ще стояли і дивилися йому в спину, але вже не так, як дивляться грішники вслід святому, а радше так, як дивиться відвідувач зоопарку на мавпу, що плюнула йому в лице, сповна оплативши надмірну цікавість до її немудрої дрімучої особи.
Ми почувались ошуканими і розчарованими, правду кажучи, нам було ні в сих ні в тих від Платонової невдячності, бо, як не диішсь, а всі наші добрі наміри були ради його ж чесного імені.
І тоді, коли ми всі стояли і дивилися вслід Платонові, закри­чала Гафія — жінка того другого, що теж був причетний до сьогоднішньої події. Вона перейняла Платона коло воріт і кри­чала тонким голосом, таким тонким і високим, що годі було зрозуміти, що вона йому казала. Ми не бачили Платонового обличчя, бо він стояв до нас спиною, яка вже не випромінювала смирентво і всепрощення, а переляк і безпомічність, зате бачили обличчя Гафії, люте і водночас жалібне. Вона б іще кричала, але саме тут побачила Ту, схожу на богиню, і замовкла, ніби їй забракло повітря. Ми теж побачили Ту, схожу на грецьку боги­ню, і нам теж забракло повітря: таке горде й величне було її гарне лице і вся постава, ніби не її тут судили, а вона...
В її очах було стільки презирства і погорди, що страшно було в них дивитися. Дехто з нас було й голови опустив, але цікавість перемагала страх і ніяковість, тож ми моргали та кліпали, але все-таки дивились, пороззявлявши роти. Наразі очі її сту­маніли, наче від хмелю, і Вона вже не палила нас зневагою і презирством, а дивилась кудись понад наші голови. Ми озирну­лись і побачили, що Вона дивиться на Нього, того другого! Ми не помітили, звідки він взявся, а тепер стояв недалеко від нас і теж дивився на неї так жадібно і безсоромно, що всім нам стало незручно, ніби на наших очах чинилося щось сороміцьке..
І тут знову закричала Гафія, кидаючи ввічі своїй розлучниці погані слова. А Та ніби оглухла і оніміла, лиш дивилась понад наші голови хмільними очима. На того, другого, а він... Він, той другий, враз зібгався, як перед тим Платон, і став ще мізернішим за того святошу, за того не сповна розуму Платона. З дива ми остовпіли, навіть Гафія вмовкла, а може, й кричала, але її крик вже не досягав нас. І раптом ми побачили, як Та, схожа на княгиню чи грецьку богиню, ніби прокинулась, лице її зблідло, мов полотно, а очі потемніли від жаху. І хоч це тривало якусь мить, нам здалося - вічністю. Ми в сум'ятті чекали, аби Платон, чи той другий, щось сказали, щось...Але вони мовчали і дивились собі під ноги, ніби їх нічого не обходило.
І тоді нас ніби ошпарило соромом, надто чоловіків, які вже розумілись на жіночих звабах і на чоловічій гідності.




«Вони обидва не варті її мізинця, — думали ми. — Бо чого вартий мужчина, котрий любить, як боягуз, і ховається в корчі, коли плюють в обличчя коханій жінці? Чого вартий мужчина, котрий не годен відстояти честі своєї дружини перед юрбою? Який він тоді мужчина? 1 чого варта жінка, яка виносить на цікаві очі сміття з власної хати, і криком хоче повернути собі те, про що говорять тільки пошепки? А чого варті ми всі, що стовби­чили півднини коло Митрофанових воріт, щоб побачити її при­ниження?»
І коли ми отак стояли, і не знали, що робити, Вона враз засміялася, голосно, мов божевільна, і гірко, так гірко, що в неї губи пожовкли, як від гірчиці. Вона обминула, мов щось не­потрібне, свого чоловіка і так, сміючись, минула того другого, навіть не глянувши в його бік, і нас минула, як прірву. Вона йшла і сміялася, закинувши красиву голову, ні на кого не див­лячись, ніби їй страх як було весело, навіть радісно. 1 все її молоде тіло сміялось і грало, лиш голова, чорноволоса, з блідим, аж зеленавим видом, скидалася на підстреленого чорно-білого птаха.
Ми ще не чули, щоб хтось так сміявся, і нам стало боязко, що в Неї скаламутився розум. Вона ж обминула нас, як прірву, і пішла туди, де кінчається село і починається поле, де нікого не міг злякати її несамовитий сміх.
1968 р.
МРІЇ СТАРОГО ТРЕХИ
Кажуть, старий Треха спродується. Кажуть, поз'їжджалися зі світів діти, продають хату і забирають Треху з собою, до міста. Так люди кажуть, бо сам Треха вже котрий день не добере, шо діється в його хаті і чого від нього хочуть рідні діти. Колись давно, коли Василь, Михайло та Олена ще росли і не збиралися у світи, Треха достеменно знав, чого вони від нього хочуть. Але, напевно, він дуже постарівся і не той у нього розум, щоб збагну­ти своїх дорослих дітей.
Часом Тресі починає здаватися, що він і діти розмовляють різними мовами. І тоді він тяжко думає, скільки ж це літ він прожив сам, що тепер ніяк не годен зрозуміти, чого хочуть від нього його діти. Либонь, багато, бо багато зібралося в його сивій голові невиказаних дум, нерозтрачених слів. Так багато, що Треха вже котрий день ніяк не може спинитися: все говорить і говорить, надцятий раз повторює одне і те ж в надії, що діти зрозуміють його, а він їх.
—    Город в нас, — каже Треха, обводячи дітей посоловілими від щастя очима: — Город в нас шістдесят соток, левада – тридцять. Всім місця стане. Оцю хату підлабудаємо та й хтось із вас в ній зостанеться. Може, ти, Василю?.. А Михайлові покладемо хату навпроти. Подвіра велике — всім місця стане. А Олені купимо номер десь недалечко, оно і Равло вмер, і Їлинине діти продавати будуть. Є тепер тої землі! Та й будемо з миром хазіювати, при купі, гур­том. Чуєте, діти ?!І я ще нівроку, поможу, яке вікно-двері зроблю. Я ще, нівроку, ворухаюсь. А город в нас добрий і подвіра велике – всім місця стане. Цю хатину перекриємо і, коли ти, Василю, не захочеш на обійсті залишитися, то Олені буде, а тобі Равлову садибу купимо чи Їлинину. Є тепер тої землі, лиш стройся: та жий!.. Та й будемо всі при купі, серед своїх людей, бо гуртом серед своїх людей легше жити і веселіше. А чо' тепер люди такі злі та недобрі?! Бо розбіглись по чужих світах — і свого врвались і до чужого не пристали, живуть кожен по собі, як...— Треха не може знайти порівняння, бо всі Божі тварі живуть, по-людськи, тільки от люди — не поймеш по-якому...
—    Город в нас добрий, — похваляється Треха, — до долини. Своя бараболька, бурачок... В копанці рибу розведете, бо ж ви... той... панство, — Треха із здивованою повагою усміхається, позираючи то на свої вічні ватні штани, то на празникову одіж дітей.
—   А в цій хаті ще — ого-го! — можна жити сто років, тільки варт перекрити, бо залізо місцями поржавіло. Я б і сам перекрив, та вже без помічника не можу, не ті роки... Лишайтесь, діти... 1 я, як вже зовсім непотрібний стану, доживу коло вас віка. А город в нас добрий, і в Равла добрий, і в Їлини... Іди, Василю, вже питай, чи продадуть.
Треха все говорить і говорить, то присяде на стільчик коло припічка, де ще замолоду любив сидіти і пахкати в піч цигар­кою, то встане і тупає по хаті аж зеленими від давності кирзаками. Діти сидять на лаві, рядочком: двоє дорослих чоловіків і жінка, його діти, які щороку на врочисті свята разом з листівками вітальними надсилають йому фотографії своїх дітей з такими чудернацькими іменами, що він не годен не те що запам'ятати, а й вимовити. Ті причепурені святкові дітлахи так і зостались для Трехи безіменними онуками. Коли ще Марина була жива, діти частіше навідувались в село. О, тоді Треха був хазяїн, а діти лиш на ноги спинались. Але... вже давно нема Марини, і його, того, що був, нема, і дітей нема. Скільки не просить Треха, щоб позвозили хоч на тиждень внуків, він не гірше Марини догляне, он їх, дітей своїх, якось допильнував, виростив он якими панами, — не везуть...
Тресі хочеться спитати про внуків, але він раптом завважує на обличчях дітей розгубленість, досаду, бачить, як вони нетер­пляче здвигають плечима, переморгуються, і його охоплює тем­ний, безпросвітний жах перед самотністю, і відчайдушне бажан­ня будь-що втримати їх, залишити коло себе.
—     Бо нема лучче, як дома, як в селі... Своя бараболька, бурачок... А город в нас добрий, до долини...
Михайло відвертається до вікна, Олена зітхає, а Василь зри­вається на рівні і ходить по хаті — туди-сюди, туди-сюди.
Треха починає розуміти, що діти не слухають його, що вони зайняті своїми, незбагненними для нього клопотами. І йому аж світ темніє від гострого, болісного страху перед самотністю.
—    Що те місто, діти... Нащо вам мучитись в ньому?! Я он вуликів наробив, бджілок розведете...
Василь нетерпляче смикає плечима, Михайло зітхає і Треха, злякавшись, що вони не хочуть зайвої мороки, спішно додає:
—  Я ще — нівроку, догляну бджіл, аби було кому мед їсти, — товче Треха воду в ступі.
—   Тату! — Василь зупиняється посеред хати, високий, мало стелі не сягає головою.. І Треха солодко думає, що Василь — цей в нього пішов, такий же міцний і нетерплячий, бісів козарлюга. Який би з нього голова колгоспу був! Ого!
—   Тату! Чуєте? Ми не за цим сюди приїхали... ну, щоб лиша­тись, — Василь говорить поволі, натискаючи на кожнім слові, так, як говорять дорослі з малими дітьми: — Нам добре в місті. Ми вже обжились, маємо гарні квартири, заробляємо непога­но...
—   Ой, Боже, — слескує руками Треха, — та ж ви молоді та при здоров'ї, ви ж і тут заробите, а що ж!
—   Тату, — скидається Олена, — нам там добре і нема чого починати все спочатку! Зрозумійте! А ви вже нездужаєте...
—           Ви, тату, вже не здужаєте... — вторить луною Михайло. Треха тупо киває головою:
—           — То добре, що вам добре... А я …таки старий... роки йдуть. І ви вже он які, наче й не мої діти. Михайло Марининого крою, марненький, тихенький, лиш ніс та очі мої — чорні. В Марини очі були ясно-зелені, як от у Олени. Олена — викапана Марина в молодості, лиш де вона взяла таких білих, як пачіски, кіс, начебто всі в нашому роду чорняві були?.. – бубонить собі Треха.
—   То ж ми порадились і вирішили продати хату і забрати вас, тату, до міста.
Треха як не силкується, нічого не може второпати: «Як же це – продати хату... як же це без свої хати, без свого кутка, клаптя землі?! Це ж як у воздусі... діти, але ж ви не пташки! Це ж як...?».
 Тресі здається, що діти хочуть кинути його в море, відірвати від землі і кинути, або пливи, або... Треха не йме віри власним вухам.
—   Город в нас добрий, діти, дуже добрий. Що те місто? А тут
—  от вже де добро! І місця всім стане...
Василь, Михайло та Олена сумно зітхають і, втративши надію добалакатися із здитинілим батьком, вирішують владнати спра­ви без його волі.
А Треха, зрозумівши те зітхання як згоду залишитися в селі, все водить та водить дітей по подвір'ї, по городу, все говорить:
—    Отут покладемо Михайлові хату, подвіра широке, всім місця стане. А коло воріт викопаємо криницю, вода тут близько, метрів три і — джерело. А яка вода — пий – не нап'єшся! А під грушею вулики покладемо, пасіку... Дітлахи мед люблять....
Треха згадує тих причепурених дітлахів з любительських фотографій і йому світлішає на душі, ніби вони зійшли з фото­графій і біжать до нього по мед….

За ці дні, відколи діти приїхали,  Треха відмолод, вирівнявся в попереку, тупав по хаті, обійсті та все говорив-говорив про те, що таке коротке життя, і про це людина дізнається тільки на старість і добре, коли є діти, бо тоді не так жально вмирати...
Ходив на долину верби на стелини вибирати. Він ті верби коло річки сам понатикав, беріг, чекав, що скоро поз'їжджаються діти і треба буде ставитись. Він — господар, він на дрова добре дерево не пустить... Десь діп'яв шнур і заходився розміряти підмурок майбутньої Михайлової хати. За цим заняттям і знай­шли Треху Антін Лейко з жінкою і цілою кагалою синів та дочок.
—   Спродуєтесь, Трехо? — за «добриднем» спитав Лейко.
Треха здивувався.
—   Та ж кажуть, — наче аж розсердився Лейко, — шо ви хату продасте і вибираєтесь до дітей у місто.
Шнур випав із рук старого. І видно було, що він нічого не розуміє і ще не скоро зрозуміє, тож Лейко лиш рукою махнув на діда і закричав:
—  Агов, а де тут молоді господарі?!!
З хати вибігла Олена, за нею — Михайло та Василь. Зчинився шарварок. Лейків виводок нишпорив по обійсті, зазирав у всі кути і складав на повний рот йому ціну.
Треха не протестував, не кричав, не вигонив у плечі по­купців. Все сталося так нагло, зненацька, що він ніяк не міг зібратись із думками. Лиш стояв і слухав, як стікають з його тіла донедавні сили, наче вода з катрана, і щось глухо дзвонить в порожній, здоровенній, як стодола, голові.
За клопотами діти забули про Треху. Закінчувалась Василева відпустка, і вони квапились владнати все гуртом, забрати зди­тинілого батька і вибратися за погоди із села, бо вже треба було сподіватися затяжних осінніх дощів.
Діти поспішали, тож небавом на подвір'ї Трехи розгорівся жвавий торг. Олена повитягала з комори ковані, поточені ша­шелем скрині і за півціни збувала сусідам материні рядна, руш­ники, скатерки, вишиті низзю сорочки та інший різний селян­ський мотлох, непридатний для міського вжитку. Хлопці торг­увались коло віконних рам та дверей, по яких синіми павучками розлазились врізнобіч Трехові помітки: «Для Михайла», «Для Олени», «Для Василя».
Гендель йшов жваво, смачно, бо нема що казати — Треха з Мариною вміли хазяйнувати та й про дітей дбали. Серед того ярмарку тільки Треха нічого не продавав, нічого не купував.
Тинявся по подвір'ї, бачив, як розносять сусіди його літову працю і не міг зібратися з думками: заважали дзвони, що вже котрий день вибамкували в його порожній, здоровенній, мов стодола, голові. Треха хотів спитати, де це дзвонять, але не мав у кого, всі були зайняті — тільки він тинявся без роботи, всім заважав і з усіх боків чув:
—   Чого ви, Трехо, плутаєтесь під ногами?
—   Не заважайте, тату, ідіть спочивайте...
А Треха ніяк не міг зібратися з думками через оті осоружні дзвони. Врешті, зовсім знеможений тим дзвоном і людським стовпотворінням на обійсті, поплівся на город , сів під старою грушею., де мала бути пасіка, і просидів там до вечора. Його вже не переймав болісний страх перед самотністю. Він був сам і нікому не заважав, і думав, як де добре — нікому не заважати. І ще думав про те, як тихо і легко засне, сидячи отак під гру шею, де мала бути пасіка, на своєму городі, на своїй землі і не треба буде продавати хату і їхати бозна-куди...
Споночіло. В клубі заграла музика, сполохавши сільську ти­шу і Треху під грушею. Вулицею пролопотів молодий гурт.
 «Лейків виводок», — заздрісно подумав Треха і раптом, не­сподівано для себе сказав рішуче і твердо, як колись замолоду:
—  Усиновлю Лейкового Івана і – решта! Я поки що тут хазяїн і буде так, як я скажу!
Дзвони в старій його голові стихли, і зійшов на Треху легкий сон, безконечний у своїй тиші і благодаті.
1967
СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК
Юрко працював їздовим у колгоспі. Приїхавши додому пізно ввечері, в сінях витирав ноги, клав батіг у куток, заходив до хати. І завжди його чекали: Ольга — біля печі, а на столі — вечеря.
Ольга влітку робила в ланці, а зимою, коли в полі порожніло, поралася вдома, коло худоби, і дочікувала щовечора Юрка. Прислухалася, як він у сінях старанно витирав ноги, і наливала в білу бляшану миску теплої води. А тоді ставила миску на стілець посеред хати, опускала у воду рожевий брусок мила і відходила до печі, мовчазна і смутна. Юрко скидав через голову сорочку, шукав очима, де б її покласти, і,зрештою, віддавав Ользі. Сорочка пахла кислуватою розчиною млинців, які так любив Юрко. Ольга вдихала той запах і дивилася, як чоловік мив руки, шию, лице, пирхаючи і покректуючи, доки в мисці не збивалась білою шапкою піна. Потому Ольга приносила кухлик чистої води, і він споліскувався, витирався рушником і сідав до столу. Ольга чекала, що Юрко скаже:
—  Збирайся, жінко, в гості підем...
Або:
—   Годі тобі капаритись... Он нас в гості просили...
Чиж іще:
—    Здибаю сьогодні Петра Коца. «Добрий вечір!» «Добрий вечір!» Приходь, каже, з жінкою. Посидимо, побалакаємо, те­левізор подивимось... То як, жінко, підемо?
Так і скаже: «То як, ланко, підемо?»
Тоді Ольга мотнеться до шафи, вийме найкращу спідницю, тернову хустку. Вибриндиться так, що збоку й двадцяти не даси, що... сам Юрко не впізнає. А вона загляне йому в очі і побачить те, на що стільки літ сподівалася...
Але Юрко й на цей раз нічого не сказав, нічого не спитав. Узяв з її рук рушник, витирався.
Ні, не треба було Юркові брати її, стару бабу. За нього з вискоком пішла б перша дівка в селі, дарма, що він не такий уже й красень... Треба було Ользі знати своє місце і відмовити... Вона ж старша за Юрка наполовину... Та хіба лиш її вина? Просила лиш хлівець для поросяти вкрити. Хлівець Юрко вкрив, а коли довелося платити за роботу , копійки не взяв. Довго сидів у хаті. Вечеряли. За вечерею балакали про життя, про те, як одинокій жінці трудно, що на тому обійсті лише толк, де чоловік є. Бо то — чоловік...
А через тиждень прийшов Юрко свататись. Не треба було йому робити того, не треба було її жаліти, бо ще не вродився той, хто від чужого жалю став би щасливіший.
—  Що їсти? — спитав Юрко. Ольга сполохалась тих слів, так вони нагло збудили її від невеселих думок. Відповіла спішно:
—   Осьо борщ з півнем вкипає...
Юрко зайшов на кухню, повішав на кілочок рушник. Зупи­нився біля неї. Від нього пахло туалетним милом, тютюном і ще чимось гострим кислувато-солодким, мабуть, силосом. Видно, Юрко силос худобі возив.
—   Десь тут, на полиці, були мої цигарки, — сказав Юрко. Ольга була йому на заваді і, щоб дістати пачку, мав би перехи­литися через неї. Ольга, завмерши, чекала: ось Юрко потягнеть­ся до полиці, торкнеться її грудьми, і стане бентежно, бентеж­но...




—     Чуєш, дістань, — сказав Юрко, і Ольга засоромилася дівочих сподівань. Подала чоловікові цигарки, і дивилась, як він одягався, виходив до сіней палити.
Борщ вкипів. Ольга витягла з печі чавунець, насипала в дві миски, а м'ясо виклала в третю. Тихо снувала з кухні до столу: вони обідали й вечеряли завжди в світлиці, а не, як інші, в кухонному закамарку, серед баняків. А коли нарізала хліб, по­кликала: «Ходи вечеряти, Юрку!»
Юрко не йшов. Ольга знала, що він стоїть у прочинених сінешних дверях і палить. їй хотілось сказати, щоб не напускав холоду в сіни, або хоч куфайку накинув на себе, бо застудиться. Але боялася його розсердити і смиренно чекала, коли допалить цигарку, зачинить двері і зайде до хати.
Сіли вечеряти, кожен до своєї тарілки. Юрко^їв, голосно і смачно сьорбаючи, і вона думала, що він, певно, дуже нароб­ляється, якщо такий апетит має, а потім поклала перед ним м'ясо з молодого півня: «їж, Юрку...»
—   А ти? — спитав Юрко.
І вона аж зашарілася, щаслива, що він усе-таки піклується про неї:
—   Іж, їж, я не голодна...
Після вечері Ольга мила на кухні начиння, а Юрко читав газету. А потім лаштувала постіль і, почекавши, поки Юрко вляжеться, вимкнула світло і пішла в потемках до ліжка. Чо­ловік посунувся, даючи їй місце, повернувся спиною і небавом засопів: чи то й справді заснув, чи тільки вдавав, що спить.
Ольга лежала, дивилася в стелю, хистку і сіру, і згадувала, як Юрко сидів із нею на посаді. Того вечора Ольга, самотня стара дівка, виходила заміж за Юрка, вполовину молодшого за неї парубка. В ті роки тим мало хто дивувався: в Ольги була хата на добрім обійсті, копійка, а в Юрка лиш молоді літа, які він ледь не розтринькав по сибірах і сєверах, та й вже. Марину, свою давню подругу, що нівроку вже сама мала дівку на виданні, Ольга попросила за дружку і заразом за сваху і за бабу-кухарку. Ольга пишалася на посаді, а Марина гостей обходила. Правда, тих і гостей було — душ кілька і то найближчі родичі та сусіди. Яка молода, таке й весілля... Ольга гірко всміхалася, а гості думали, що то від щастя. Аякже, дочекалася, нарешті, і вона своєї долі. Юрко хилив чарку за чаркою і так нажлуктився, що поліз цілуватися з Марфою, молодичкою його літ.
Вже тоді Ольга подумала, що не варт було їй виходити заміж за Юрка, бо не пара вона йому, а він — їй. Її пара, Дмитро,  довбе вугілля на Донбасі. Як забрали у ФЗО по війні, то до сеї пори... Раз лиш в село навідався…  Пройшов повз ворота й не глянув…
Коли весільні почали розходитись, Ольга провела їх за поріг, як ведеться,  і за себе, і за молодого господаря, що вже спав сном праведника у білих подушках. Жінки обступили її в темних сінях і стали научати, як та що …. Ольга силувано сміялась, згоряючи від сорому і печалі.
Тієї їхньої першої шлюбної ночі Ольга ніяк не могла заснути на тапчані в кухні. В світлиці хропів Юрко і їй здавалось, що вона ніколи не була такою самотньою, а ніч такою довгою і темною.
Через місяць після весілля Юрко десь щез. Вона мало не помішалася. Спочатку від горя, а тоді від ганьби. Балакали, що за Гайсином в нього десь є жінка і дитина, і нібито і в Сибірі, і чи не в кожному селі по жінці з дітьми. Чого люди тільки не скажуть. Коли повернувся, нічого не питала. Бо знала: чоловіка не переінакшиш, а хочеш його мати — терпи. Потому він ще кілька разів їхав і вертався, і знову вона не питала нічого... і знову вони жили мовчки, кожен сам по собі, слава Богу, хоч без сварки та бійки.
Ользі раптом захотілося притиснутись до Юрка, обвити його руками. Сонний Юрко не почує. Ольга присунулась і завмерла. Юрко ворухнувся уві сні і відсунувся. Ольга ще якусь мить лежала скам'янівши, а тоді впала головою в подушку і тихенько заскімлила.
Заснула перед світом. Снилося, що вона маленька дівчинка і їй хочеться зловити сонячного зайчика, що стрибає перед нею і не дається в руки. Вона от-от зловить його, мов золотого мете­лика. Та сонячний зайчик випорскує з-під її долоньок, і стрибає далі — стриб-стриб, золотий-золотий. А маленька дівчинка біжить за ним прудко-прудко. Враз сонячний зайчик стомився тікати і причаївся, лукавий, у високій траві.
—   Ось де ти, пустунчику, — співає тоненько Ольга. Голосок у неї, мов срібна павутинка: — Стомився, стомився, ото не тікай від мене!
Маленька дівчинка накриває долоньками маленьке сонечко і від щастя зажмурюється. Але щось лоскоче її пальчики і лукаво сміється. Ольга розплющує очі і бачить, що сонячний зайчик випорснув з-під її долоньок і полетів далеко-далеко.
—   Ти чого?!
Вона прокинулась, але все ще була маленькою дівчинкою, що очманіло дивилась на незнайомого сердитого чоловіка, котрий нахилився над нею.
—   Чого плачеш? — запитав Юрко.
—   Сон страшний приснився, — винувато і жалібно мовила Ольга. їй було прикро, що вона так голосно плакала, що аж Юрка розбудила.

1967
ЗА СІМОМА ЗАМКАМИ
В мені іноді прокидається приспаний азіят, отой вузькоокий дикун з орд Чингізханд, що колись пройшовся по землі і честі моїх пращурів і залишив мені розкосі очі і віру в гени.
В моїй крові тужить одвічною тугою азіят, не визнаний мною, не утверджений в мені за суворим законом батьків: гордувати чужинцями, що, не спитавшись, ділять дім і хліб твій, як свій.
Я не вірю, що людям байдуже, хто вони і кого народжують. Не вірю я в невизначеність, як непевна, що розчахнуте дерево здатне плодоносити.
Але я вірю, що кожен має право на власну муку чи гріх, чи таємницю, от>, що під сімома замками в тобі, і якої не збудишся до самої смерті.
Мала таємницю і Маланка Волощук. Ховала в собі під сімома замками, аби люди не дізналися. Як то часом для нас багато важить: аби люди не дізналися... Ніби все те, що ми робимо, живучи, не для нас — для інших. Ніби наше падіння не буде ганьбою, коли того не засвідчать інші. 1 не усвідомлюємо, що стелю ілюзорного храму моралі підпирають гранітні стовпи людського егоїзму — нахабства прощати собі усе, і нічого — іншим.
Маланку батьки не вчили високих премудростей. Маланку вчили, що між смертю і безчестям вибирають перше. З тієї батьківської науки Маланка винесла розуміння смерті як само­ствердження.
Але тоді не було смерті. Тоді не було смерті... Тоді був він — молодий, вродливий німець, білочубий і голубоокий і жовта… жовта солома в конюшні його батька — багатого бауера. Він прийшов тільки-но з фронту, живий і неушкоджений, і ніяк не міг повірити, що живий і неушкоджений. Він тинявся у своїй невірі, як у пустелі. Неприкаяний. 1 тоді, коли вона забула науку батьків із смерті й безчестя вибирати перше, він повірив, шо живий. Осмикнув на її коліна підголену спідницю і пішов. А вона зосталась лежати на жовтій-жовтій соломі. Жовтій, як безчестя,.
Антін і Ксеня зустріли її, як чужу: Маланка, їх єдиначка, принесла з Германії байстрюка. Ліпше б не верталась. Але вона вернулась, та ще й з дитиною від ворога.
«Ні, неправда»,— заридала Маланка і, як потопляник, за соломинку, схопилась за брехню, яку складала із самої Німеччини. Вона розказувала, що дитина її від нашого, солдата, що звали Іваном, що його вбило в неї на очах перед самою Перемогою...
І повірили Антін і Ксеня. І тоді Маланка почала розказувати про Івана всім і кожному, хто питав і хто не питав. І вже сама вірила у свою вигадку. А коли потому її питали, чому ж вона не розшуковує Іванових родичів, Маланка мала нову брехню: Іван сиротою зріс, казав, правда, що є десь тітка, не то в Тамбові, не то в Ростові, але ж — аби знаття, де та тітка. Вона хвалилась, що її Іванко — викапаний татусь. І це вже була правда.
Іванко приніс їй табель з рядочком п'ятірок і однією трійкою. Трійка була з німецької мови. 1 вона суворо спитала, чому це трійка з німецької мови. Краще була б не питала!
А голубі Іванкові очі вперлись їй у самісіньку душу, і він випалив, дивлячись їй у самісіньку душу, що не буде вчити цієї мови, що ненавидить їх, бо вони вбили його тата.
Маланка похолола. Вона гадала: з роками минеться, забу­деться і все буде в її житті так, як хотілося. Брехня стане прав­дою, гріх — втратить вагу. Але в житті нічого не минає безслідно, все твоє зостається з тобою, навіть по смерті, в мо­гилі...
Минули дні і роки, а, може, й століття. Вона пекла хліб. Хліб не гнітився, лежав на черені білий, мов капустяні голови. Ма­ланка пішла в клуню, за околотом, щоб загнітити хліб, білий, мов капустяні голови. Розв'язала околіт, розстелила його на долівці і він вдарив їй ув очі жовто-жовто. Коли нараз почула чиїсь кроки. Розігнулася: перед нею стояв німець, той самий німець, білочубий і голубоокий. Вона вже знала, щодалі буде...
Вона знала: зараз він зламає її, кине на солому, жовту-жовту солому, а потім все стане, як у страшному сні, який ніколи-ніколи не закінчиться. І закричала, мов божевільна, хрипло і низько: — А-а-а-а-а!
А він зблід, як смерть, і спитав рідним Іванковим голоском:
— Що з вами, мамо?..
І Маланка вмовкла, відчуваючи, що під черепом у неї коло­титься розум. То була відплата за її брехню, за ту німецьку конюшню, де вона забула науку батьків: вибирати смерть, а не безчестя.
Хліб у печі став із білого чорним, як світ у її очах, очах розкосих, неслов'янських, що проросли з мене через сотні літ з-під семи замків історії.

1965 р. с. Орлівка, на Вінниччині

Галина ТАРАСЮК
Ранні новели
( 1965-1968 рр)

 ДОБРИЙ ВЕЧІР, ДЯДЬКУ

Гей, та й іде чумак,
Іде вулицею,
А вустілка вого-го-лочеться...
— Маркіян іде! — полохаються по хатах, гасять світло і зами­каються. Маркіян бачить той переполох, і сміх, як волохате бісеня, лоскоче йому груди, штрикає попід боки, а густий, мов із діжки, голос, зривається фальцетом і дзенькає об землю. Нараз Маркіян помічає, що в хаті Петра Гуліватого світиться.
«Або не почули, або не зважають»,— Маркія|н злегка дра­тується. Відтак, взявши круто вбік, спирається на Петрові воро­та і — як у дзвін б'є:
Добрий вечір, дя-га-га-дьку,
Добрий вечір, ба-а-га-тьку...
Співає доти, доки Гуліватий світла не погасить.
Тоді сміється: — Порядок! — і йде далі.
Часом зупиняється і оглядається. В хатах темно. Але Маркіян знає, що там не сплять, що з-за фіранок дозирають його цікаві очі: куди ж то він піде? І варто йому повернути в чиїсь ворота, як вулиця з полегкістю зітхне, засвітить у вікнах світло, зарипає дверима. Однак те вже Маркіяна не пече: він своє зробив.
А як нема сі-гі-гі-гі-на,
То продай соло-го-ми...
І сміється. Сам до себе: «Маркіян іде! Га-га-ги-ги! Авжеж, Маркіян іде. І співає. Йде і співає, бо йому весело. Замикайтесь, гасіть світло, як вам мулько від Маркіянової пісні!».
Сміється. Переставляє ногами, як дибами. Коло обійстя Ми­коли Гергели  зупиняється:
Тобі буде па-га-га-ра,
Мені буде шти-ги-ри,
Та й будемо за-ги-ги-ги-мувати...
І Гергела гасить світло.
—  Отак, лягай і спи, стільки й твого. А Маркіян ще довго буде ходити і... співати буде. Доти, доки не наспівається. Бо Маркіян — пташка, а ти щур, Миколо. О!
Сміється, аж закашлявся.
—     Гей, Ликеро, дурна бабо, ти кажеш, що від мене люди замикаються? Це ти кажеш? І не знаєш, що тнеш мою душу цими словами, як ножем... А шо я, в чужу хату лізу, якісь збитки роблю, хуліганю? Я собі співаю. На вулиці я маю право: нейт­ральна полоса. На фронті й то була нейтральна по-ло-са... Що то — фронт, війна, смерть...
Та й будемо зиги-ги-ги-мувати...
Взяв, аж в очах потемніло, аж шиби задзеленькотіли.
Дибав по темній вулиці неслухняними ногами, співав та ве­селився, а далі став, як на стіну наткнувся. Під серце підкотилася гірка хвиля призабутого болю, незаслуженої обра­зи, накрила його з головою, нагло обірвала пісню і сміх.
«Гей, Ликеро, дурна бабо: «від тебе люди замикаються». Що ти знаєш? Що ті люди знають? Може, як я, мов той брус, в шпиталі лежав, німий і глухий? Лиш в стелю дивився... Ще пам'ятав, як у наступ ішли, а далі — клямка, нічого, як у прірву провалився. Тиша. Ти-ш-ш-ша. Дурів від неї, казився, думав, нащо Ликері каліка, а мені — таке життя? Повішусь... От лежу, лежу, дивлюся в стелю і співаю подумки з горя. А раз на всю палату заспівав. От, як воно буває в життю! Відтоді, як що зробилося — не наспіваюсь. Та біда — на люди тягне... А кому охота слухати п'яного каліку.
Довго стояв задерев'янілий від несподіваного протверезіння. Важка хвиля поволі спадала з нього, відкочувалась від серця, лишаючи на лиці солоні бризки. Маркіян провів п'ятірнею по очах, ступив крок, другий і заспівав, зразу тихо, а далі все голосніше і голосніше. І вже не дивився, чи гасять люди світло, чи ні.

1965 р
гніздо
Обновив Сава Гайдук обійстя. Розвалив стару хату, склав на дровітні струпішалі балки та слупи, вивіз у кручу вальки, а сам заходився коло цегли та каменю. І вже на осінь мав не хату — дзвін. А щоб було не згірш, як у людей, заодно вимурував нові хліви і льох, як бомбосховище.
Обновив Сава обійстя і то все за одне літо. Тільки й того залишилося від батьківського, що клуня, широка та довга, хоч возом у ній розвертайся.
Стояла клуня, відколи світ та Умань, на Гайдуковому обійсті, чорна, під зеленою від моху стріхою. Кожне покоління латало її, як могло, і спихало в її дерев'яне нутро все, що мало. Відколи світ та Умань, стояла клуня на Гайдуковій садибі. Була вона роком повна від збіжжя, роком порожня, хоч подуй, але була вона клунею, широкою, як казарма, хоч возом у ній розвертай­ся. Чужим очам не видно було, що робилося в її чотирьох стінах. Чужі очі бачили за версту лиш її, широку, простору, і в тому поговорі,що йшов селом, нібито Гайдуки хазяї неабиякі, була її скромна заслуга.
Кожен господар лишав у клуні бодай дешицю своїх нехитрих статків. Як вмирав старий Матвій, то клуня переходила в спадок до молодого Кузьми разом із скарбом: солом’яною мервою, ста­рою бороною та оберемком серпів. На шворні, вбитому в слуп, висіла коса вже Кузьмового Микити, іржаві обручі, сіріли в кутку жлукто та терниця, ще й побитий млинок вже Кирила Микити Кузьмового. Сама по собі клуня стала родинним музеєм. За Сави Кириловича з'явилися в ній нові експонати: старий велосипед, люлька від мотоцикла і перегоріла плита.
Сава часто рипів брамою, заходив у клуню, ворушив по кут­ках дорогий серцю непотріб, ворушив пам'ять про родовід Гай­дуків.
Не розвалив Сава клуні ще й тому, що звили колись, вже роки а роки, звили лелеки на самім її верху гніздо. Звили і по сей день, відколи світ та Умань і клуня, гніздяться собі на Гайдуковому двориші. Мінялися покоління Гайдуків, і пташині покоління мінялися. Старе відживало, молоде сили набирало. Гайдуки бе­регли гніздо: було воно їхнім родинним талісманом. Із покоління в покоління передавали повір'я, що нібито тяжко мстить птиця за поруйноване гніздов’я, нібито принесе у дзьобі вуглинку, дотла спалить садибу, і нібито, як не пнись, а із золи не вилізеш більше, під тобою земля горітиме. І дивувалися Гайдуки: звідки в такій безневинній Божій птасі стільки людської помсти?
Обновив Сава обійстя, а клуні з лелечим гніздом не чіпав. Вірили Гайдуки казкам, що лелеки щастя приносять.
На зиму лелеки покидали гніздо, і тоді двір ураз порожнів, сиротів. А лиш повертало на весну, птахи з'являлись не­сподівано, з досвітку. Вранці Сава виходив з хати, заставав на клуні лелек, що вже гніздилися, кричав жінці: «Приймай гос­тей, Явдохо!», а до птахів: «Вернулися! Видкося, нема в світі ліпшого, як Савова клуня?»
Тепліло. Один птах з пари, певно, — вона, сідав на гніздо і не вставав, доки на світ не з'являлись лелечата. А другий, певно,— він, день при дні бродив долинами. «Трудяга,— думав Сава,— а який...делікатний»... Нагадав, як колись виловив у погребі піввідра жаб'ячого плем’я і по драбині витаскав на клуню. Сподівався: знадобиться. Еге, жодної не взяв. Мок весь день у болоті, а жаби розповзалися по стрісі, ляпали на голову, як гнилі груші. Здивувала Гайдука така гордість: «Ну й птиця, одно слово — вільна!»
І от однієї ночі, тихої та теплої, не стало в Сави клуні. Згоріла. Ні з того ні з сього пішла димом у небо і нема. Явдоха мало кіс на собі не рвала, гризла чоловіка, як іржа залізо, валила на нього всю вину. Сава мовчав, поки йому терпець не врвався, а як увірвався, то й собі розкричався, бо його вина ні тобі більша, ні менша, ніж Явдошина. Але це було після.
А перед тим завіз Сава в клуню фуру сіна. Аби свого, а то з чужої левади, ще й гроші добрі втелющив. Сіно, либонь, вогке було, от і пустило клуню за вітром. Бо хто б це її спеціально підпалював?.. Наче й ворогів нема в Сави, наче й ніхто на добро його не завидує...
Та ніч, як сон, мариться Саві. Не йняв би він віри, що та ніч була, якби не згарище. Як сон, мариться та ніч Саві.
Явдоха трясла його за плечі. Він схопився з ліжка: в хаті, мов серед білого дня. На подвір'ї — хоч голки збирай і людська метушня, тріск, брязкіт відер, крик. Сава, в чім був, вискочив з хати — горіла клуня.
— Саво! — лементувала Явдоха: — Ой, роби щось, Саво! Чого ж ти стоїш, як бовван? Щось роби!..
Сава стояв  як укопаний. Не доходили до нього жінчині слова. Сава стояв як укопаний і гірко думав: перестояла всіх Гайдуків клуня, а він не впантрував. Горів його родовід, горів родинний талісман — лелече гніздо.



Притарабанила впорожні пожежна тачанка. Сільські пожеж­ники спросоння забули заїхати до ставка  води набрати. Аж коли взялися качати і нічого не вкачали, дійшло, що треба було б до ставка заскочити. Тоді знялися і понеслися вулицею, грімкотячи, як Бог Саваоф по небу, та виполохуючи з хат сонних людей.
Сава стояв як укопаний  і дивився на клуню. Вогонь обхопив її з чотирьох боків, хлюпнув у темне небо, від чого воно стало чорне й низьке, наче стеля на печі. Старе, сухе на перець дерево аж лускотіло. Той луск відлунював у Савиній голові, мов у лісі. Вогонь добирався до гнізда. Клуня горіла червоно, весело. Нічне небо над нею — полотно червоне, червоні дерева, червоні люди довкола Сави. А на клуні, на самому верху, двоє лелечат, як у кров вмочені. А над усім тим клекіт пташиний і лелеки шугають в полум'ї. Горять червоно крила, а вони шугають, хапають дзьо­бами голі шийки лелечат і стогнуть-клекочуть не по-пташино­му...
Сава стояв як укопаний. Далі зірвався, вихопив у когось драбину і подерся на клуню. Внизу щось кричала в страху Явдоха. Один з пари — чи то він, чи вона — раптом спалахнув ясно і впав у пойняте вогнем гніздо….
 Другого знайшов Сава наступно­го дня коло згарища, чорного, як вугіль.
Згоріла Савова клуня. Всіх перестояла, а він не впантрував. Не плакав Сава за сіном, якого б стало корові на цілу зиму, ні за гречаною половою,пририхтованою жінкою для поросяти. Пла­кав Сава, як дитина, за старою своєю дідизною, що всіх пересто­яла, а він не впантрував, за лелеками. Вірили Гайдуки, що лелеки щастя приносять, а Сава був Гайдукової кості.
— Тьху! — з тяжким серцем казала Явдоха: — Хазяй!..
А старі, яких ще трохи зосталося в селі, дивувалися: «Птиця не людина, а як за гніздом побивається!..»
Явдоха мало кіс на собі не рвала, гризла Саву, як іржа залізо, доки йому терпець не врвався, а як урвався, то й собі Сава закричав, що його вина ні більша, ні менша, як Явдошина, і не слухав старих із їхнім дивом.
На другу осінь на згарищі ото вже врожай був: бараболя вродила, як кулаки, а буряки, мов кінські голови. Та не було з того втіхи Саві. Не було й нема.
1965 р



Я МАЮ НОГИ
 (спомин дитинства)
Дядько Пилип сидів на камені, не ворушачись, і дивився на воду. Позаду дядька, на сухому, стояла його машинка. Камінь, на якому сидів дядько, був великий і круглий, до половини врослий в мулисте дно ставка, і тиха вода полоскала його боки. Дядькові все хотілося знічев'я шубовснути в ту воду, щоб аж відлоски пішли долинами і бризки полетіли на голову. Та дядько того не міг зробити, бо не мав ніг. Був безногий. Безногий Пилип — прозивали його в селі.
Дядько добре знав, що в селі давно нема Пилипа Дишленка, а є — Пилип Безногий. На моє превелике здивування, не сер­дився, казав: «Це не прізвисько — це моє звання».
«Певно, Пилип до того каменя прилип»,— жартували дядь­кові однолітки, що прийшли з війни з обома ногами, з обома руками.
«Нехай Бог милує від такої звички»,— зітхали жінки, що чекали з воєн чоловіків з обома руками, обома ногами.
«Хоч калікою, аби живий»,— казали жінки тоді й тепер.
«Жінка жінкою...» — відказували чоловіки і не чіпали більше дядька Пилипа.
Сьогодні неділя. І сьогодні дядько Пилип, певно, ще з досвітку сидить на камені. Позад дядька, на сухому, стоїть його машинка.
—  Добрий день, дядьку! З неділею будьте здорові, — кажу я.
—   Будь здорова, чорноброва, — каже дядько.
—   Я зовсім не чорноброва, — кажу я.
—  Не біда, ще будеш, — каже дядько.
—           А чого ви, дядьку, дурно сидите біля ставка? Рибу ловили б. Вас не оштрафують, не бійтеся.
—          А я й не боюся. Штрафів я не боюся, — думає дядько вголос. Я знаю, що не до мене думає, але не йду, слухаю: — Вбивати боюся. Може, коли б з мене цілий чоловік, не так би думав. А так... Чого лиш не передумаєш, коли сидиш, нічого не робиш...
—           Я скажу татові, щоб пересадив вас із камінця в машинку, — кажу я.
—  Скажи...
—            А можуть коли-небудь мені відрізати ноги? — питаю і дивлюся на свої босі ноги.
—           Не можуть, — дядько дивиться на те місце на камені, де мали б бути його ноги.
—   Ну, все може бути, — кажу я повагом, як мовлять старші.
—           Нічого не може бути! — чомусь сердиться дядько: — Іди грайся! Розбалакалась...
Я йду, тільки не гратися. Я обходжу дядькову машинку, ди­вуючись, як він може влізти туди! Я знаю, дядько виїжджає нею тільки до ставка. Більше він нікуди не їде, навіть на ярмарок. Оглядаюсь на дядька. Він сидить до мене спиною. Проти сонця, що вже над захід, дядько здається витесаний з каменю. Сірий і нерухомий.
«Страшно не мати ніг», — думаю я і йду від дядька, що проти сонця, мов з каменю тесаний.
—   Іди до нас! — кличуть мене з чийогось подвір'я.
«Страшно не мати ніг», — думаю я.
—            Іди до нас, — кличуть мене Володя, Андрій, Таня й Маріка.
—          Я була коло дядька Пилипа, — кажу я. — І мені не хочеться гратися.
—   А чо? — питають вони.
—   Бо страшно не мати ніг...
—   Та дядькові ніхто не винен, він був на війні...
—          А хіба ніхто не винен, що була війна? — питає Маріка. Вона когось питає, але ми мовчимо, бо не знаємо, хто винен в тому, що була війна. Ми багато ще чого не знаємо.
—           Зате дядько герой, — каже Андрій, — у нього орденів — повен прискриньок. Сам бачив...
«Десь поховані дядькові ноги, — думаю я. — Половина дядька живе, а половина — похована. І дядько знає, де могила його ніг. Страшно знати, де твоя могила».
—   Давай гратися у війну, — каже Володя.
—  Дурний, знайшов — у що... – каже Таня.
—            Піду скажу татові, щоб пересадив дядька в машинку, — кажу я і йду, одзразу поволечки, а тоді — бігом! Я йду ногами! Біжу ногами. Я боса і чую, що земля тверда і тепла, як черінь, а роса холодна. Я йду ногами, ногами, нога-а-ами! І сміюсь. На мене озираються дорослі.
—   Чого смієшся? — питають мене. Вони не розуміють.
—   Я маю ноги, — кажу я. Та вони не розуміють.
Такого простого і не розуміють.
1965-1966 рр.



ЧИНБАР
Ходять чутки, що старий Чинбар зовсім вижив з розуму. Я чуткам не вірю. Не минуло й року з мого останнього приїзду в село, а тоді Чинбар був сповна розуму. Він любив приходити до нашої хати тоді, коли з'їжджалися додому мої брати. Любив з нами вечеряти, а надто співати. Коли найстарший Василь питав його після першої чарки: «То що, діду, заспіваємо?»,— Чинбар нітився від братової уваги, кліпав засльоженими очима, а далі, повагавшись задля годиться, одчайдушно рубав правицею повітря:
—   Гай! Була не була!
Застілля оживало, і собі, рубаючи руками, як шаблями, повітря середульший Петро починав:
Ой наступила та й чорна хмара. Став дощ накрапать. Ой там зібралась бідна громада До корчми гулять!
Батько з Василем та Іваном підхоплювали:
А хто з нас, браття, Буде сміяться, Того будем бить!..
Закінчувалась вечеря опівночі. Біля воріт Чинбар казав бать­кові:
—   Гарних маєш синів! В-во!
Чинбар приходив щовечора, і щовечора наша хата гриміла і світилась піснями. Казав Чинбар, що за цілий вік переспівав менше, аніж з моїми братами за один тиждень.
Я не хочу вірити чуткам. Я хочу своїми очима бачити Чин­баря.
Він сидить за столом і щось пише, старанно водячи учнівською ручкою. Риплять двері, Чинбар спішно накриває долонею те, що писав, і сердито дивиться на мене. По очах бачу: не впізнає. Але я все ще не вірю чуткам. Чинбар сердито питає:
—    Чого прийшла? Чого ти ходиш щодня? Ходиш та ходиш... Я ж казав тобі, що їх нема.
Не хочу вірити чуткам, а Чинбар каже:
—    Я вже скрізь написав і ще пишу. Десь вони є. Може, в Америці чи в Канаді... Десь мають бути. А ти як думаєш?
—   Повинні десь бути!
—    От бачиш! І ти так само думаєш. Звісно, що є. Ото хай вертаються додому, як людські діти. Нема їм чого тинятися чужими світами. Як би там добре не було, а дома лучче. Це я тобі кажу...
Наразі Чинбар спохмурнів і спитав недовірливо:
—  А може, вони й обзиваються, лиш до мене не доходить. Десь там, на пошті, письма пропадають? Це ж і таке буває?
—   Не знаю.
—   Нічого ти не знаєш, — досадливо каже Чинбар. — Але йди вже собі, бо маю роботу.
Я починаю здогадуватись, щ о мені говорить Чинбар. В мене закрадається віра чуткам. Гірка віра.
... Вже п'ять років минуло, як померла Килина Чинбариха і старий жив сам. Добрі сусіди стренчили вдівцеві то одну, то іншу самотню бабку. Але Чинбар і слухати не хотів, так і доживав віку один, тихо і відлюдькувато. Тільки до нас заходив зчаста, особ­ливо. коли брати з'їжджались додому на тиждень-другий у відпустку . Але то — вечорами. А вдень із самісінького досвітку длубався на подвір'ї, щось майстрував, підчищав, цюкав на дровітні, а то боввонів на городі.
—   Дід хазіюют, — казали сусіди.
А одного разу не вийшов Чинбар із хати. Не було його видно ні на другий, ні на третій день.
—   Десь діда не видно, — сполохались сусіди, — може слабує, або...
Чинбар, слава Богу, був живий і здоровий. Він лежав усі ці дні на широкому, як степ, вимощеному сіном полу і думав. Чинбар думав про те, що померла його Килина і нічого після себе не залишила. А що лишилось — то тлінне і нікому не потрібне. І він помре і теж нічого по собі не залишить. А як помре, то згине останній Чинбар на селі і село забуде, що колись тут цілий рід називався Чинбарями, як забуло, як то шкури чинити та кожухи шити. Не буде Чинбарів. Жили-жили тисячу років і нема. Ви­мерли. А це не по-Божому, не по-людськи... І страшно ставало Чинбареві від такого приреченого безвиходдя, аж моторошно. А ще ж недавно він був молодий і Килина була молода, і могли вони мати десятеро синів, як дубів. Могли, а чого ж тоді мали лиш двох? Тяжко жили? Але хіба це причина, щоб не народжу­вати дітей? І згадував Чинбар Килину, мов перед очима стала: ставна, висока, чорнокоса. До старості чорнокоса. Килина була небагата на вроду, але він не пам'ятає, щоб йому хотілося іншої жінки. Всі жінки з роду Чинбарів народжували дівчат, тільки вона привела йому двох синів. І за це він був вдячний їй.
Нещасливий рід, жінки якого народжують дівчат, думав Чин­бар. Треба мати синів, багато синів, багато онуків, щоб жоден рід у селі не вимер. Треба вертати синів додому. І то вже, бо біда... Вже! Але чого ж це його хлопці не вернулися? Вбити їх на войні не могло. Він чує: не могло. Може, в плєн попали?.. Плєн — це дуже погано, це — позор, але... але ж і надія, що лишились живі, що десь є. В плєн теж попадають по-всякому, може, без пам'яті був, контужений... Нє, сказав собі Чинбар, щось треба робити, шукати, кликати, поки я живий.
Три дні не виходив з хати Чинбар, а на четвертий вийшов і сказав Юхимові Гнатовому, якого першим здибав на вулиці:
—   Дивись мені, бережи своїх хлопців, ой, бережи...
Юхим нічого не второпав, стояв посеред вулиці і дивився вслід Чинбареві.
—  Дєд, не поняв, — закричав браво, отямившись, як і личить вчорашньому десантнику. Але Чинбар був уже далеченько, аж коло хати Пилипової Наді, і казав їй через тин:
—   Гарно живете, молодичко, поставились гарно, а дітей чого лиш двійко?
—   А Господи, — дивувалась Надя, — а то їх скільки треба?!
—     Багато, — хитав головою Чинбар, — дітей треба мати багато.
—  Діду, ви що, в штунди пішли? — охнула Надя, але Чинбар вже не слухав її, він ішов далі, високий, просвітлений гіркою мудрістю і скорботою, що осінили його старість.
З того дня і пише Чинбар листи в америки та канади, прези­дентам і прем'єрам. Щоранку відносить їх на пошту і купує конверти для нових. Ніхто не читає Чинбаревих листів, але в селі всі знають, що в них Чинбар допитується по світах синів і додому кличе.
Щоранку дівчата з пошти виймають із синьої скриньки, при­битої на стіні відділення зв'язку. Чинбареві листи і відправляють у світи.
...Я зустріла Чинбаря біля воріт: він ніс на пошту листи. Побачив мене і спитав:
—   Не може бути, щоб вони не вернулися, правда?
Старий Чинбар вірив у справедливість.
1966 р.
ОДИН ДЕНЬ ІЗ ШЕСТИ ЖИТТІВ
Тоді, коли ми всією сім'єю сіли вечеряти, але ще не вечеряли, бо дочікували тата, що десь довго барився, дід Назар сказав: «Вимирають козаки в нашім селі»,— і тут зайшов у хату тато і сказав точнісінько те саме: «Вимирають козаки у нашім селі»,— ніби вони з дідом змовились, бо так рідко буває, щоб двоє людей про одне і те ж думали і говорили. І ми перезирнулись, а тато сумно сказав, що, видко дід Йосип не протягне довго, бо й лікар, якого з Теплика привезли, теж каже, що надія мала, трудно, каже, щоб перебув цю ніч: організм дуже непотрібний. І всі ми боялися звести очі на діда Назара, і не дивились на нього, ніби діда і в хаті не було, ніби він і за столом не сидів, і не чув розмови. І всім нам було незручно, ніби розповідали про похорон друга смертельно хворому, хоч насправді воно так і виходило. І тоді мама, спохватившись, з надією сказала, що, може, дід Йосип і вичуняє, і дай Боже, щоб вичуняв, бо хіба це старість — сімдесят років чи вісімдесят — скільки вже там дідові є? І всім стало легше, і всі загомоніли, і вже не котили очей по долівці та столу, а — дивились одне на одного, а тоді перевели погляд на діда Назара і побачили його спокійне, темне і бородате, яку святого на покуті, лице, і чомусь кожному з нас видалось, ніби дивиться він на нас згори, теж неначе зі стіни, але такої, що не мас стелі, і, певно, з високої, бо не чує, що ми тут, за столом, балакаємо.
Ми знічено змовкли, а дід Назар сказав, ніби продовжував перервану розповідь: — Йосип парубком був перший зірвиголова на селі. Такий зірвиголова, що рідко хто з ним потягатися міг... Такий був козарлюга, що бика кулаком...
І тут саме Андрій — брат мій менший — знічев'я ввімкнув радіолу, і дідові слова потонули в істеричній какофонії, як білі кораблі в каламутних хвилях, і мама з досадою і злістю гукнула: — Вкрути те безголов'я!
І Андрій вимкнув радіолу, і шкала погасла і погасла музика, і видно було, що Андрій знітився від маминого крику і засуму­вав, і всім стало незатишно і сумно, і шкода дідових слів, що потонули в какофонії, як білі кораблі у каламутних хвилях, як білі каравели, як козацькі «чайки», під вітрилами яких могутньо височів козарлюга Йосип...
А мама скрушно, аж ніби крізь сльози, сказала: — Не ро­зумію, що теперішня молодіж знаходить у цій дикій музиці, ніби не я ваша мама, а ви не мої діти. Але їжте вже, бо вечеря стигне!
І тато — по-старшинству — взявся краяти хліб. Він робив цс стоячи з великою урочистістю, як щодень, у будні і свята, коли хліб був на столі. 1 його язичеська урочистість передавалась усім нам, і ми мовчки продовжували вечерю. Лиш Андрієві злість не давала перейнятись ритуалом таким звичним і дорогим з коли­ски, і він тихо, але так, щоб усі почули, буркнув : — На жаль, батьків не вибирають!
І всі стривожились, бо ніхто не смів, тим паче за столом, коло хліба святого, відвуркувати матері ще й такими словами. І мама приголомшено, зовсім приголомшено спитала усіх нас: — Оце така дяка і шана? — і очі її заплакали, і вже не було в них злості, лиш один великий жаль.
—   Навіщо ти ображаєш матір? — дуже тихо спитав батько і це було ознакою гніву. Він відклав ложку і дивився на Андрія через стіл, а Андрій дивився на тата з переляку зухвало, і тепер вони були дуже схожі один на одного, і похожі на діда Назара, як три різні портрети вікові однієї людини. Але тато з Андрієм сиділи за столом, а дід — ніби згори дивився на них, або — здалеку, з тих білих козацьких «чайок», що потонули в кала­мутних хвилях непам'яті.
—     Не розумію, навіщо нав'язувати іншим власну обме­женість смаків тільки тому, що ті формально залежні... Це раб­ство! — зухвало, червоніючи від хвилювання, сказав Андрій, але його мудре звинувачення прозвучало так наївно, що батько лиш голосно зітхнув, від чого вогник гасової лампи захвилював­ся і присів, і в хаті потемніло. І тато промовив гірко: — Я завжди хотів, щоб моїм дітям не бракувало глузду і гідності, а зараз — не знаю, що думати!
Але — що я кажу: якої гасової лампи, коли вже рік, як в наше село провели електрику, і гасова лампа стояла на всяк випадок на вікні у ванькірі і лиш, коли буря в степах дроти рвала, мама ту лампу світила. Проте, хіба то так важливо, коли від татового зітхання пригасла навіть електрична лампочка, таким воно бу­ло голосним і скрушним.
—    Не знаю, що думати,— повторив тато і аж лицем стемнів, як святий на покуті, і став ще більше^схожий на діда Назара. Андрій же сидів червоний, мов печений рак: от-от сльози бриз­нуть з очей, тільки дід Назар зоставався спокійний і не встрявав у балачку, як не встряють дорослі у лепет дітей на серйозні теми, а лиш слухають і не показують, що їм смішно. І тому по хвилі дід сказав: — Піду подивлюся на свою хату.
—    Та ви ж іще не повечеряли, тату,— ніби вибачаючись за сина і чоловіка, сказала мама. Але дід Назар уже був далеко, радше він лишень переступав поріг, але здавалося — бовванів далеко-далеко, аж ніби на краю неба і степу. І так було кожного разу, коли дід казав цю фразу і переступав поріг, от уже п'ять років, а може, й більше... Атож, сім років тому дід, коли ще чувся на силі і міг втримати в руках фуганок, змайстрував собі із дубових дощок домовину, засипав її кучерявими стружками, пофарбував, щоб шашіль не точила, і тепер стояла вона собі на дідовому верстаті, як на п'єдесталі, лякаючи нас усіх і тішачи діда. Це була його остання робота, а до того дід Назар робив вікна і двері людям, і не було в нашому селі такої хати, де б не світились дідові вікна і не співали дідові двері...
І коли двері за дідом зачинились, ми встали з-за столу, і кожен взявся до своєї роботи, мовчки, пригнічено, ніби повз нашу хату пролетіла смерть, сипнувши в душі нам крижаного холоду. Ми всі — дорослі і малі — боялися смерті і дивувалися з діда, і не розуміли, як може він не боятися її і готуватися до неї, а може, й чекати її, як чекають чогось дуже важливого у своєму житті, як от: весілля чи народження дитини. І це здавалось жахливим, бо, як би там не думали старі люди, але чекання смерті — найжахливіше, що може чекати людина. Отак ми собі думали, і кожен з нас був зараз подумки з дідом і ми ніби бачили, як він обзирає свою домовину, по-господарськи, як обзирають нову хату, постукує долонею по стінах, шарудить кучерявими струж­ками, і лице його спокійне і темне, мов у святого на покуті. Але от по ньому пробігає тінь, ще темніша і печальна, бо дід перево­дить погляд на свій столярний верстат, на якому, мов на п'єдесталі, височіє домовина. І тут кожен з нас просто завми­рав, аж кам'янів, бо знав, які муки терпить дідова душа, муки і розчарування, бо дід збирався відспадкувати свій верстат Васи­леві — старшому своєму внукові і старшому сину свого сина. Але Василь не потребував дідизни, бо виріс і, як пішов з села, то й не вернувся, і живе зараз у місті, і ні до чого йому дідів верстат, і хоч, може, він і великий чоловік там, але вже наче відрізана гілка,  як пагінець відірваний і на чужому полі посаджений. Із народженням Андрія в діда народилась надія, але менший його внук теж був байдужий до столярства, теж читав книжки і поспішав вирости, щоб піти у світи. І пропадала дідова душа, і було йому безпросвітно від того, що нікому відспадкувати сто­лярний верстат, який служив йому вірою і правдою все життя, завдяки якому і дід, і весь наш рід мали шану і повагу серед людей. Але діти його сина відірвались від села, пішли в науку, не до вподоби їм вивірене дідами і прадідами ремесло...
І хоч ми були зайняті кожен своїм, та подумки були біля діда  Назара і відчували, як плаче і стогне його старе серце, як жу­риться, що нікому він не потрібний, як і його верстат, але жоден
з нас не наважувався вийти з хати і сказати дідові, що це не так, бо співчуття, ба, навіть розуміння могло б принизити його, понизити з тої вишини, де він здавався спокійним, як святий на покуті. І тому займались кожен своїм, хоч насправді дивились, як дід гладить верстат, ніби боки бойового коня гладить по­старілий вершник і ясніє лицем від споминів славної минувши­ни.
Потому дід Назар вийшов надвір, и, бо щось кріпко стиснуло його за груди і не давало дихати, і стояв просто зірного неба, під Чумацьким шляхом, і відчував підошвами його охололу твердь, і легкість у тілі, і легку тривогу, як перед дале­кою дорогою.
І коли дід Назар зайшов у хату, і лице його було спокійне і темне, як у святого на покуті, ми тихенько зітхнули, радіючи, що все знову стає на своє місце, і відходить тривога за діда і страх перед його смертю. І Андрій ввімкнув радіолу, і ми слухали останні вісті, тішачись, що так добре живеться нашим людям, і надіючись, що скоро і нам так буде, зовсім скоро...
Дід Назар зайшов і сів під святим на покуті, сказав, ніби про щось звичайне, але важливе: — Вдар телеграму Василеві. Хай приїде. Бо я скоро помру. То хочу його бачити і верстат віддати. Хай робить з ним, що хоче.
—    Господь з вами, тату! — злякано і тихо скрикнула мама, звертаючись до діда, але дивлячись на тата, свого чоловіка. І всі ми побачили, як тато зіщулився, і зрозуміли, що йому теж моторошно від дідових слів, і стало страшно і тривожно, ніби горіла наша хата, але ми не рятувалися, а чекали, коли впаде на голову стеля і все скінчиться.
Однак вдавали, ніби нічого не сталося, хоч це важко вдавало­ся, і мама ховала повні сліз очі, і стелила дідові у холодній хаті (так у нас кажуть на світлицю), а по якійсь хвилі дід Назар сказав, щоб вона нагріла йому води і дала чисту сорочку. Сказав так, ніби збирався назавтра в сусіднє село на празник, зумисно спокійно, навіть байдуже, може, щоб нас заспокоїти, або йому дійсно все одно було...
Мама гріла в чавуні на плиті воду і тихо просила: — Господи милостивий, дай нам сили по-людськи пережити цю тяжку го­дину... Дай нам, Господи... — і молитва заспокоювала її, і мама вже не металась по хаті, не ховала очей засльожених, а робила все спокійно і урочисто. І ми з Андрієм майже заздрили їй, бо не вірили в Бога, і тому не вчили молитов, і не знали тепер, у кого просити сили гідно пережити важку годину .
—  Лягайте спати,— сказала мама, і вони з татом повели діда в холодну хату, радше дід поволі рушив до світлиці у супроводі наших батьків, а своїх дітей, і ми злякано дивилися, як він даленіє, ніби не поріг переступає, а край степу і неба.
У дитячому віці цікавість — сильніша за всі почуття, і вона не давала нам заснути, і ми з Андрієм дослухалися до всіх звуків і шерехів, що доносилися із сіней, і чекали, коли, нарешті, ляжуть спати батьки, але вони тої ночі навіть повік не склепили, і нам чути було, як вони ходять по подвір'ї, риплять сінешніми дверима, пораються в коморі. Ми з Андрієм переживали, що про нас забули, і дід помре без нас, і ми більше не побачимо його живого, і починали схлипувати від жалю і переляку, а тоді й ревіти у два голоси, доки не прийшла мама і не заспокоїла, що дід Назар іще живий, і то він так сказав що вмре, бо всі старі люди так кажуть. Врешті, втома зморила нас, і ми заснули, і прокинулись, коли вже день був білий, і схопилися, і кинулися у холодну хату, тремтячи від ранкового холоду і сподівання побачити щось жахливе. Однак побачили діда Назара на білій постелі у білій одежі, живого, і нам відлягло від серця, і ми засміялися від радості, що минула тяжка година і разом з нею смерть обминула нашу хату. Ми дуже хотіли, щоб життя наше стало знову буденним і звичайним, але передчуття чогось... чогось незвичайного висіло в повітрі і липло до нас, як павутин­ня, і ми не могли його зітерти з обличчя.
І тут зайшов у холодну хату тато з аркушиком білого паперу в руках і сказав:
— Бачите, як виходить, тату, просто дивно виходить. Я пішов на пошту Василеві телеграму бити, а отримав телеграму від нього. Сповіщає, що в нього цієї ночі син народився, мій перший внук, а ваш правнук, тату.
І дід Назар, що лежав весь у білому з темним лицем, як у святого, сказав, ніби вертаючись із-за обрію:
— Слава Богу, дочекався. Маю кому відмерти свій верстат, а тобі, Тимоше, наказую, як підросте, навчити його нашого ремесла, воно йому пригодиться. А тепер — підійдіть ближче і Ксеню покличте, хай попрощаюся. 1 простіть, що не маю більше, що лишити, лиш ім'я чесне, та небо, з якого прийшов, та землю, в яку іду.
І кожен з нас цілувався з дідом Назаром тричі навхрест, повторюючи: «Простіть — хай Бог прощає! Бо я прощаю».
А потім нас із братом вивели з хати і було у світі так тихо, що навіть джмелі не наважувались густи, а дерева — шуміти. Може, то нам здавалось, а може, й справді світ німіє і нишкне природа, коли вмирає людина чи народжується, особливо, коли в один день, в одній родині, що рідко буває. І ми не знали, плакати нам за дідом чи тішитись Василевим сином, і тому вирішили мовча­ти, просто сісти на призьбу на самім краєчку бездонної світової тиші і мовчати, бо що ми могли більше зробити, безпомічні 1 перестрашені діти?
От і все, що пам'ятаю, як зараз бачу, а більше нічого. Може, то був сон, може, моя вигадка — отой день із шести життів, прожитий бозна-коли, але — мною і на цій землі.
1966

 
РЕПОРТАЖ  АНТОНІНИ ТАРАСОВОЇ  ІЗ  СВЯТКОВОЇ ОДЕСЬКОЇ КІНОСТУДІЇ. 9-10 вересня 2018.
День кіно в перлині біля моря
Святкових  днів у нас тепер чимало, подекуди на один календарний листок припадає декілька. Тому День українського  кіно в Чернівцях, певно, не дуже відзначали, а ось в Одесі, де мені довелося в цей час перебувати, це професійне  свято  співпало зі 100-річчям  Одеської кіностудії. Запросив мене туди наш колега, журналіст Роман Кракалія – чернівчанин, який давно живе і працює в Південній Пальмірі  –  і познайомив із головою Одеського відділення Національної спілки кінематографістів України Ярославом Лупієм. Він показав йому нашу газету "Буковину", де друкувалася Романова  стаття про його першого редактора Михайла Ревуцького. Та пан Ярослав, відомий режисер і народний артист, звернув увагу на іншу публікацію –  про Володимира Андрощука, відомого київського режисера-документаліста. Пригадав його роботи і нелегкий  творчий  шлях у кіно, непомітно порушивши  проблеми   сучасного українського кінематографу. Ми увійшли до великої зали, де, м’яко кажучи, на аншлаг не заповідалося.
– Це не дивно, – зауважив пан Ярослав. –  Колись на студії працювало дві з половиною тисячі людей, сьогодні – 36 осіб...
Зітхнувши, він попрямував до мікрофона і привітав колег із професійним святом та ювілеєм кіностудії, зачитав  щирі вітання від  міського голови та очільників обласної влади, яким вочевидь  присутність на такому заході була не до снаги. Сумно було, що  чиновники новітньої доби попри те, що декларують  усіляку підтримку культури,  свою відсутність на святі засвідчили лише почесними  грамотами, які  кінематографістам  із  50-60-річним стажем роботи  вручав голова ПАТ "Одеська кіностудія"  Андрій Осипов.
Та справжньою нагородою іменинникам  стала прем’єра реставрованого  авангардного фільму "Хліб"(режисер Н.Шпаковський, сценарист В.Ярошенко, оператор А.Панкратьєв), знятого  у 1929 (!) році. Ярослав Лупій зауважив, що в ті, відомо які, нелегкі часи на Одеській кіностудії  знімали  експериментальне кіно. Звісно, сьогодні  акценти  змінилися, можна сказати, діаметрально. Але які тоді  треба було мати талант, мудрість і мужність, щоб  показати колективізацію так, ніби це знімали  сьогодні. Не дивно, що потім цей  фільм пролежав на полицях понад півстоліття.
А контрапунктом до цього  шедевру стала ще одна прем’єра – вже сучасної стрічки "MOVIE UP",  знятої на Одеській кіностудії 2017-го. Це не відео, як дослівно перекладається, а видіння. Сюжет фільму щемний і, на перший погляд, простий  – камера повільно рухається, ніби  гуляючи, занедбаними павільйонами , цехами  і найпотаємнішими куточками  цієї колись потужної фабрики кіно, і на цьому сумному тлі ніби з небуття  спливають і ховаються знайомі обличчя улюблених Миколайчука,  Кадочнікової, Бикова,  Ступки, Висоцького, Роговцевої , Степанкова, Новака, Євстегнєєва,Шукшина, Боднарчука, Борисова, Гринька, Гурченко, Шиловського,  Папанова, Терехової, Зельдіна, Боярського, Удовиченко, Конкіна та інших відомих акторів.
Присутні у залі довго аплодували, а продюсер фільму, вищеназваний Андрій Осипов представив сценариста і режисера Сергія Рахманіна, який  починав свій творчий шлях у місті, яке називають перлиною біля моря, а нині вже 18 років живе і знімає кіно в Аргентині. І  його режисерська знахідка, коли  в захаращеному  колишньому басейні  заржавіле  судно оживає і перетворюється на славнозвісний вітрильник – емблему Одеської кіностудії  – вселяє надію, що українське кіно  все ж відродиться.
Згодом у розмові з головою правління Одеської кіностудії  Андрієм Осиповим з’ясувалося, що  сподівання ці немарні, адже міністерство культури виділило кошти на таку ностальгійну стрічку і обіцяє подальшу підтримку Одесі. Цей молодий  креативний чоловік  з таким ентузіазмом говорив про це, що  ми  йому повірили.  Тим  більше, що потім  дізналися:  коріння його роду сягає Буковини – його батьки  походять з Хотина. Справді, нашого цвіту по всьому світу. І хочеться вірити, що цей буковинець  зуміє вписати своє ім’я до нової  сторінки сучасної Одеської кіностудії.
Антоніна ТАРАСОВА.
Одеса – Чернівці.
 
Збираючи каміння історичного болю

(про кінорежисера В.Андрощука)

Газета "Буковина".17 серпня 2018 р.

18 серпня ц.р. виповнилося б 80 років відомому українському кінорежисеру Володимиру АНДРОЩУКУ. На жаль, вже минає 14-й рік, відколи його нема серед нас. Та, на щастя, зосталися зняті ним десятки документальних стрічок про життя України, її проблеми, а головне – її людей. Головний його знаковий твір – перший 10-серійний художній фільм епохи незалежності –  «Час збирати каміння» справедливо вважають першим Українським національним фільмом.
Роботу над цією кінострічкою Володимир Андрощук розпочав на зорі української визвольної революції 90-х, в якій брав безпосередню участь. Хоча, правду кажучи, почав над ним «працювати» ще студентом   режисерського відділення кіно-факультету Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, де вчився разом із майбутніми «зірками» українського кіно» Іваном Миколайчуком,  Броніславом Брондуковим, Раїсою Недашківською… І згодом, на посаді режисера студії хронікально-документальних фільмів, Львівської телестудії та у стінах знаменитого «Укртелефільму».  За майже 30 років він зняв десятки яскравих документальних фільмів, які за словами відомого київського кінооператора Володимира Колодяжного, стали воістину пристрасним літописом тогочасної трудової і мистецької України, надто пори так званої  Перебудови.
Уже відомий, успішний і затребуваний кінодокументаліст, Андрощук продовжував  марити художнім, ігровим кіно. І чекав свого часу. І той час  настав разом із буремними революційними 90-ми. Він не лише з головою поринає у державотворення, балотується до першого українського парламенту, а й готується знімати,нарешті(!) вимріяне національне  художнє кіно.
А тут саме привід і нагода: рішення партійних вождів про проведення Всеукраїнського Референдуму, який мав вирішити: бути Україні незалежною державою чи ні?!
І Володимир Андрощук з усією притаманною йому пристрастю переконує керівництво «Укртелефільму» та міністерство культури дати йому дозвіл розпочати роботу над  художнім фільмом на тему, так би мовити, «історичних шансів», яких ой, як багато було в нашому звитяжному  минулому, але, на жаль, жодним із них не скористалися  наші попередники. Тож отримавши «добро» на зйомки і сяку-таку матеріальну підтримку, одразу ж їде  по театрах Західної України, щоб домовитися з колективами про участь у роботі над фільмом, по дорозі  допрацьовуючи давно написаний сценарій.
Приїздив Володимир Іванович і до Чернівців, які дуже любив, радів зустрічі з артистами театру ім. О. Кобилянської, серед яких були і його друзі, і знайомі по інституту, зокрема, Богдан Братко, а дізнавшись, що театр на гастролях,  спеціально поїхав за трупою  в Івано-Франківськ, щоб  подивитися виставу Циганка Аза» (за сценарієм циганський  табір мав переховувати від жандармів гуцульських опришків).
– Наша перша зустріч з кінорежисером Володимиром Андрощуком відбулася, коли наш театр саме гастролював на Прикарпатті. І одного разу після вистави «Циганка Аза» він зайшов за куліси і у захваті сказав: «Я вас усіх та й беру...», – згадує  актор Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської Андрій Піддубний. – Згодом з’ясувалося, пан Володимир готувався до зйомок багатосерійного фільму «Час збирати каміння», і йому потрібен був циганський табір. І він, дійсно, запросив майже увесь колектив на зйомки. Нас вразила його професійна, мобільна творча група. Знімалися ми восени у селі Жаб’є.  Володимир Іванович був дуже уважний до всіх. Аби створити акторам у селі хоч мінімальний комфорт, облаштував справжню лазню, після якої пригощав усіх пивом. У ході зйомок він вносив чимало змін, переписував деякі сцени, діалоги. Але ні творча група, ні актори не відчували дискомфорту у роботі. Якщо хтось і страждав, то це він сам, бо йому доводилося, оберігаючи людей, самому працювати більше, мобільніше, аби митці могли без перешкод творити.
– Коли Володя задумав знімати фільм «Час збирати каміння», він радився з нами, давніми друзями, – доповнює колегу актор Богдан Братко. – Я йому порадив наших артистів Едуарда Цисельського і Дарину Андрусяк. Довго шукав він також музиканта на роль скрипаля, аж поки не зійшлися на кандидатурі Ю. Блищука. Під час зйомок я побачив Володю вже зрілим майстром, але з юнацьким запалом до роботи, думка якого працювала, здавалося, безперервно. А ще він був чудовим організатором. Увесь зйомочний процес і його забезпечення лежали на його плечах. Він переймався і нічлігом, і харчуванням акторів, і транспортом, навіть тим, щоб із людьми вчасно розрахувалися. Володя цікавився, чи не було нам холодно вночі, адже ми знімалися восени, а на вершинах гір уже лежав сніг. Коли фільм вийшов на екрани, я поцікавився, як йому вдалося знайти кошти на стрічку, він відказав: «Треба мати до них (чиновників) підхід».  І тоді я збагнув ще одну неоціненну рису  його характеру – вміння переконувати.
До речі, у фільмі знімалися й інші чернівецькі актори – Галина Сабадах, Алла Загинайко, Григорій Григорійчук, Микола Наталушко, Омелян Савка.
– Я би відзначив, у першу чергу, чисто людські якості режисера Володимира Андрощука, – згадував свого часу Омелян Савка. – Бо сьогодні ми розгубили такі риси, як відповідальність керівника перед людьми, турбота про людей. З ним було цікаво працювати на знімальному майданчику. Володимир Іванович відпрацьовував з актором найменший епізод так, щоб той не тільки знав, що йому робити в кадрі, а й розумів, чому він це робить! А це вже справжня педагогічна робота режисера. Тому, можливо, «Час збирати каміння» і став правдивим фільмом.
Володимир Іванович теж із вдячністю згадував чернівчан: «Це була не просто участь    акторів  Чернівецького драмтеатру у зйомках фільму, це було справжнє українське  мистецтво… До речі, керівництво театру пішло на нелегкий крок – заради одного кіноепізоду відмінило вистави й гастролі…. Низький уклін за це і акторам, і керівництву!»
Фільм справді вийшов правдивим, адже за основу сценарію Володимир Андрощук взяв історичний факт із життя верховинських гуцулів, що з роками став легендою:  жителі одного карпатського села перемогли свого пана завдяки  розуму,  винахідливості й одностайності.
Не важко уявити, на якому небі опинився  від щастя  Володимир Андрощук, коли його фільм під  майже біблійною назвою «Час збирати каміння» неймовірними зусиллями таки вийшов на  кіно- і  телеекрани  перед самим Референдумом, правда у форматі двох серій! Та ще більше радів, коли українці майже одностайно (90,3% населення!) проголосували на   Референдумі 1 грудня 1991-го за свою Незалежну державу, підтвердивши його велику віру у могутню силу  кінематографа.   
…Перемога національної свідо­мості українців надихнула кінорежисера   продов­жити роботу над фільмом, успіх якого був очевидним. Тим більше, що його  ідею  знімати українське кіно тільки силами і талантами українських акторів одностайно підтримали колективи Львівського, Тернопільського, Луцького, Коломийського театрів. Також готові були продовжувати зйомки його друзі – київські оператори  Олександр Найда, Володимир Тимченко, Володимир Єременко, художник Ігор Біляк.  Музику, яка наснажувала  фільм то глибоким драматизмом, то високим романтизмом, продовжував  писати видатний композитор сучасності Євген Станкович.
Тож  зібравши усіх бажаючих творити нове національне кіно, і  заручившись підтримкою керівників Верховинського району Івано-франківської області,  В.Андрощук  продовжує знімати кіно-епопею «Час збирати каміння», не підозрюючи, що ця своєрідна  національна кіно-толока розтягнеться аж на 6 років.
«На сьогодні такі зйомки, – зізнавався режи­сер в інтерв’ю газеті «Високий замок», – суцільне горе, сльози та нерви».
Проте і в таких умовах Андрощук доклав усіх зусиль, щоб створити перший в україн­ському кінематографі телесері­ал, пронизаний ідеєю національ­ного відродження. Не «мильну оперу» на перебрехану історич­ну тему, а правдиве кінополотно, «гостросюжетну ретроспективу з життя України на фоні люд­ських пристрастей», як автор сам охарактеризував свій твір у зга­даному інтерв’ю львівській газе­ті. 
Ще однією незаперечною заслугою кінорежисера В.І. Андрощука  є те, що він, чи не вперше в українському кіне­матографі,  виводить карпатських українців за межі українського силового поля – на європейські обшири, радше робить їх учасниками Австро-італійської війни 1860-х років, де вони «дозрівають» до усвідомлення,  що од­вічна боротьба їхня за свою незалежність – це усвідомлена національна потреба  і громадянська воля цивілізованої євро­пейської нації.
До речі, український глядач буремних 90-х теж побачив у сюжетних лініях історичного фільму символічні  паралелі з нашими реаліями, зокрема,  з війною, яку вела тоді пострадянська Росія у маленькій волелюбній Чечні, і з пробудженням національної самосвідомості серед вояків австрійської армії – вчорашніх гуцулів, приборканих «лагідною рукою» цісаря Франца Йозефа, і з усвідомленням своєї вини перед «хлопами», дякуючи якому один із синів пана Шиманського, – Станіслав не тільки переходить на бік  італійських гарібальдійців, які воюють за свободу і об’єднання Італії, а й стає побратимом учора ще чужих йому гуцульських юнаків.
Також у фільмі порушені такі одвічні проблеми, як взаєморозуміння між людьми різних національностей, зведених  докупи кривавими і несправедливими історичними подіями, як це сталося під час  польсько-українського протистояння 1943-1944 років, свідком яких  був  п’ятирічний Володимир. І саме пережите в дитинстві, переконало кінорежисера, що,  перед тим, як засіяти рідну землю  зерном волі,  правди і добра, треба зібрати на ній каміння історичного болю, кривд і образ…
        …Минуло 22 роки з дня виходу на кіно- і телеекрани 10-серійного художнього історичного фільму Володимира Андрощука «Час збирати каміння», а він і досі не лиш актуальний, а й цікавий молодому поколінню українців, яке виросло і сформувалося  у своїй незалежній  Українській державі. Сьогодні перший фільм епохи Незалежності  можна переглянути в YouTube, на сайтах Пінокотека, «Домашня церква» тощо.
        Про таку популярність  фільму «Час збирати каміння» його творець Володимир Андрощук навіть не мріяв, хоча й  знав, що справедливість має властивість бодай  раз на століття та все ж восторжествувати.
                                   Олеся САНДИГА, Київ
Відкриття меморіальної дошки на честь кінорежисера Володимира  Андрощука
3 вересня 2018 року  у  селі  Зимне Володимир-Волинського району  Волинської області на  приміщенні місцевого ліцею було відкрито  меморіальну дошку   на честь уродженця цих місць, відомого кінорежисера-документаліста, автора-постановника 10-серійного художнього історичного фільму «Час збирати каміння» («Укртелефільм») Володимиру Андрощуку.
  Відкрив урочистий  мітинг голова Зимнівської ОТГ В’ячеслав Католик. Чин освячення меморіальної дошка здійснив священик Зимненського Успенського монастиря

протоієрей Євгеній Стойка. Присутня на вшануванні вдова кінорежисера письменниця Галина Тарасюк щиро подякувала Зимненській громаді, її керівництву, директору ліцею Юлії Степанюк, всім присутнім за добру  світлу пам’ять про В.І. Андрощука, який був настільки закоханий у рідну Волинь,  Володимир-Волинський, рідне село, що зняв про малу свою батьківщину декілька документальних фільмів: «Княжий град», «Світязь» тощо, які й до нині актуальні. І які можне переглянути в Інтернеті
Урочистості продовжилися в  актовому залі навчального закладу, де старшокласники, вчителі мали змогу познайомитися з виставкою, приуроченою  творчості кіномитця, а також переглянути  документальний  фільм В. Андрощука «Світязь» про дорогий кожному волинянину чарівний куточок заповідника «Шацькі озера».. На завершення  вечора-пам’яті Галина Тарасюк поділилася  із присутніми  мрією  щодо створення шкільного  музею митця, а також  заснування премії  його  імені   для творчих  вихованців   Зимнівського НВК- ліцею.
Директор  ліцею Юлія Степанюк подякувала письменниці за надані матеріали,  особливо, рушник, вишитий матір’ю  кінорежисера,   за змістовну зустріч і захоплюючі  ідеї, пообіцявши все зробити для їхнього втілення в життя.
Ірина Надюкова,
кореспондент газети "Слово правди",
м. Володимир -Волинський

Sep. 5th, 2018

Галина Тарасюк.
І ЗНОВУ ОСІНЬ…

І знову  осінь   розсипає чари…
мінор сливовий… яблукастий щем…
З полів уже не віє палом-жаром,
А вогко тягне  затяжним дощем….

Безжурно гаснуть кольори веселі,
В садах дозрілих –  втоми  туманець…
Неначе пише ніжні акварелі
Невидимий за хмарами митець…

Планета пахне ладаном. І мирри
Розлитий в небесах містичний сік…
Подай нам, Господи, любові й миру.
І днесь, і прісно і во вік… 
НІЛА ЗБОРОВСЬКА. УКРАЇНСЬКА РЕКОНКІСТА
Містика… Але вчора, з гордістю і смутком дивлячись по ТБ військовий парад на Хрещатику, раптом згадала, що… Господи прости мене, грішну... що саме в цей день, 24 серпня, але 2011 року о 2 годині ночі після важкої хвороби згасла, як свічечка тоненька воскова, моя несподівана, Богом дарована подруга – Ніла Зборовська! Так, саме в ДЕНЬ Незалежності відлетіла з України Та, що була з колиски одержима Україною – відома українська письменниця, знаний, авторитетний літературознавець, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України, колишній директор гендерного центру, автор численних статей, есеїв, досліджень, зокрема,«Танцююча зірка» Тодося Осьмачки» (1996), «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка. Есей» (2001), «Психоаналіз і літературознавство» (2005). І, нарешті, новаторського провокативного анти-роману «Українська реконкіста», який побачив світ у 2003 році, і глибоко патріотичного наукового дослідження «Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури» (2006), за який Ніла була удостоєна звання доктора філологічних наук. Хоч як дивно, але якраз ці, на жаль, останні твори Ніли Зборовської і подружили нас, дуже різних за вдачею і життєвим досвідом представниць дуже різних літературних поколінь – «прибитих на цвіту радянською системою «сімдесятників» і тих розкутих феміністок, які брали відважно вершини блискучі науки і літератури на початку уже незалежних 90-х.
Можливо, єдине, що нас зближувало, то це та сама шалена одержимість Україною – і в житті, і в творчості. Правда, була і ще одна точка «дотику» – популярний у 90-ті фемінізм і відродження жіночого руху в Україні, який, на жаль, до сьогодні або «стих», або трансформувався в інші форми жіночого подвижництва, зокрема, й волонтерство. Нілу, як літературознавця – дослідника жіночої літератури епохи Незалежності не могли не зацікавити мої прозові книжки, які побачили світ теж в 2006 році: «Жіночі романи», «Янгол з України», «Новели», «Трепанація»…
Тоді, перечитуючи одна одну, ми й не сподівалися, що замість звичної у творчому світі заздрості, відчуємо таку магнетичну суголосність дум і душ, що станемо просто необхідними одна одній настільки, що будемо звіряти найпотаємніші свої секрети і найстрашніші таємниці…. З якими, о Ніло-Нілочко дорога, я й досі не відаю, що робити?! Бо ще живуть ті, хто Тебе, святу Янголицю, ненавидів за твою святу наївність, але не ту, що підкидає дрова у кострище смертельне, а ту,що вихоплює з пожераючого душу полум’я ницих пристрастей, любові до слави, почестей й багатства за всяку ціну… Пригадую, як Ти не могла збагнути, за що, чому знищили весь наклад твого есею «Моя Соломія»? Чому так вперто не хотіли визнавати і пізнавати Твій «Код української літератури…», врешті, як і те, що Твій «фемінізм» був таким патріархально українським, родинно-центричним і націє- творчим…
Але для мене Ти була передовсім і завжди Українською Реконкістою – відвойовницею втрачених істин, забутих чеснот і занедбаної доброти й співчуття до ближніх і ...далеких…
Пригадую, як ти, Правиднице свята, переживала за роман Валерії Врублевської про Ольгу Кобилянську і, задається, навіть назву йому придумала – «Шарітка з Рунгу»... як клопоталася, щоб він побачив світ. Як переконувала мене по телефону: "Галю, роман має вийти! Зібраний у ньому матеріал не має пропасти! Боюся, що в майбутньому навряд чи знайдеться письменник, готовий взятися таку титанічну працю»…
Вона й мене відважно захищала, коли деякі аспірантки-грантоїдки з відомого інституту... накинулися на мій «абсурдний реалізм», обзиваючи його соцреалізмом, а мене «радянською» графоманкою. І захистила. Апогей нашої сестринської дружби, духовної гармонії і творчої співпраці зафіксований на світлинах із книжкової виставки «Медвін» 2006 року, на якій я презентую свої книжки у колі друзів і колег, серед яких Євгенія Кононенко, Ігор Павлюк, і звичайно ж – Ніла Зборовська, без 5 хвилин доктор філології. (фото внизу)
Були й інші прекрасні хвилини, зокрема, обговорення Нілиного «Коду української літератури» в Інституті літератури перед її захистом, відзначення докторського звання, і просто – щирі довірливі телефонні одкровення на дуже серйозні теми….І літературні, і особисті. Ніла дуже хотіла, аби моя дочка Олеся, з якою вони були внутрішньо дуже подібними і близькими, стала її аспіранткою… І шкодувала, що не склалося... Часто десь зникала, звісно, "зашившись" в роботу. Я не дуже переймалася її короткою відсутністю, думала, працює….Та й Київ – великий, а діапазон її інтересів творчих і професійних – ще більший.
А ж раптом, як удар в серце: Ніла тяжко хвора! Нібито за роботою і творчістю не зважала на стан здоров’я, нібито лікувалася народними методами, а тому втратила час для успішної операції…. Я ж бо здогадувалася: Ніла, внучка знаменитої сільської знахарки, вірила не стільки у цілющу силу рідної землі, як у вищу небесну справедливість, у те, що Бог, якого вона так любила, і який любив її, не міг так рано, у 48 літ, позбавити її України і звичайного людського щастя – просто жити, творити, любити людей….
Нарешті, я знайшла Нілу за домашнім телефоном. Розмови не вийшло. Ми були надто щирі одна з одною, щоб говорити порожні слова. Тому мовчки плакали, і молилися… Потім ми всі купно, письменники, вчені, викладачі з усієї України, об’єднані тривогою, молилися за здоров’я Ніли Зборовської, молилися за її довге щасливе життя….
Згадували про Нілу і на весняному «Медвіні» -книжковій виставці-ярмарку 2011 року… До стенду «Української літературної газети», де я "служила літературі", підійшла спочатку товаришка Ніли – літературознавець Наталя Лисенко-Єржиківська і розповіла, що Ніла в мами, в рідному селі наЧеркащині, і що усі друзі і колеги з Інституту літератури часто їй дзвонять, пишуть есемески, щоб підтримати. Потім прийша Женя Кононенко і ми разом написали Нілі есемеску, привітавши її з медовим Спасом. На третій день я відїхала з дітьми в село до родичів "копати бараболю". А повернувшись, знайшла в поштовій скринці лист від Жені: Ніла померла. І відчула... пустку. Безпорадну глуху пустку. Попри страшний діагноз я все-таки вірила, що Бог продовжить дні земні ЇЙ, такій світлій, гранично чесній і безмежно талановитій, такій гармонійній і красивій душею і тілом. Такій... не від світу цього... Ніби вона зійшла з небес,і , не вписавшись в суєтні віражі нашого земного заземленого гріхами і пороками життя, повернулась назад у свої білі оболоки, багатьом, навіть найближчим незрозуміла, нерозгадано чиста, милосердна і жертовна, пішла, простивши всім це нерозуміння, залишивши всіх наодинці з жахливою несправедливістю на ймення смерть і тихим відчаєм перед промислом Божим.Бо лиш ЙОМУ відомо, для чого ми приходимо на цю землю, чому мучимось на ній і тяжко гаруємо, і так по-різному і в різному віці покидаємо її? Пустка в душі була чорніша ночі за вікном. І я запалила свічечку, щоб хоч цим присвітити Нілі дорогі від нас туди, де їй буде під захистом Господа Бога краще і затишніше, як у світі людей.Царство небесне, земля пухом і вічна память... Що я ще можу тобі, Нілочко, світла моя свічечко, сказати навздогін? Хіба лиш: "прости і пробач, якщо, може, колись не засвітилась від твого чистого і лагідного світла... Повір, я дуже любила ТЕБЕ і буду любити...Хоча...як без ТЕБЕ буде ой багатьом з нас одиноко і беззахисно!.. Тож згадуй і ти нас, друзів твоїх, на своєму НЕБІ. І присвітлюй нам на й землі. І в будень, і в найулюбленіше своє свято НЕЗАЛЕЖНОСТІ нашої… Мабуть, воно не тільки для патріотичної радості й торжества нашого державного самоствердження нам дано,не тільки для військових парадів і гала-концертів, гордості за тих, хто його виборював і виборює, а й для печалі й смутку за тими, кого вже нема в рядах його борців і оборонців, але дух їхній присутній у ці найвищі хвилини поряд з нами і дає нам про це знати.

(С)Галина ТАРАСЮК

Ніла Зборовська -Галина Тарасю
ПОЕТОВІ МИКОЛІ БУЧКУ ВИПОВНИЛОСЯ Б 70 РОКІВ
 19  серпня, на самісінького Другого Спаса, у величне Свято Преображення Господнього – МИКОЛІ БУЧКУ -  відомому українському поетові, авторові 12 поетичних книг,  лауреату багатьох літературних премій  виповнилося б 70…. На жаль, Микола Іванович  не дочекався свого ювілею…. Рак тому, 2 червня 2017 року, пішов собі в позасвіття … Ніби бачу: високий, з похиленими, як у всіх високих, раменами, з незмінною своєю іронічно-сардонічно-саркастичною усмішкою,  яка надавала його вродливому обличчю на диво дитячого безборонного виразу…. Пішов, сам по собі і сам у собі…  до Бога на спочинок, залишившись на землі справжнім, достойним Поетом, друкованим і затребуваним, Слово якого хвилювало й хвилюватиме іще не одне покоління українців.  Як і написані на його поезії пісні відомими українськими композиторами…
Але мені сьогодні не йде з голови і серця найвідоміша, найніжніша,  найщиріша і, можливо, найгеніальніша  його поезія, написана в юні  роки – зворушливе звернення Поета до Матері:
Мамо, я мушу дуже високим бути,
Аби дотягнутися до вашого верховіття.
Уміння прощати синам і не вимагати пробачення.
Мамо, я мушу дуже високим бути,
Аби наслухати споконвічну вашу мову.
І не ставати безмовним відлунням.
Мамо, я мушу дуже високим бути,
Аби вже за вами йти безупинно
По трясовині безсонь, марнот, невдач.
Мамо, я мушу дуже високим бути,
Аби осягнути стремління і помисли ваші,
Уміння народжувати, і невміння хоронити.
Мамо, я мушу дуже високим бути,
Аби ви не схилялися низько,
цілуючи рідного сина.

Навряд, чи хто знав Миколу Бучка із самого дитинства, чи то пак із початків його творчості…. А я знала. Познайомились з ним десь у кінці 1950-х, семикласниками, на засіданні літературної студії при  Гайсинській райгазеті «Трибуна праці» Вінницької області. Якої пори – не пригадую. Але пам’ятаю добре, як до мене підійшов веселий симпатичний червонощокий хлопчик, тоді одного зросту зі мною, і сказав, що він теж, як і я, з Теплицького «куща», але  із села Удич, і поцікавився, чим  я добиралася до Гайсина зі своєї Орлівки?
                – Бо я – попутними автобусами! – похвалився, сяючи гордістю й радістю, ніби щойно повернувся  з переможного походу козаків смілгородських на турка. Смілгородом  колись  давно, ще в 16-17 століттях, звався  наш Теплик, тоді форпост козацький на кордоні з Диким степом. Про що мені згодом розповість Бучко, почувши цю легенду від свого вчителя улюбленого Івана Денисовича Цаля. А поки що,  почувши, що я їхала спочатку возом (тато привіз до станції Дукля),  а далі, вже сама – вузькоколійкою «Гайворон-Вінниця» до Гайсина, щиро позаздрив,  признавшись, що  ніколи  не їхав ні возом, ні поїздом.
Так на ґрунті найбільшої події  в нашому юному сільському житті – участі у засіданні літстудії – ми й подружили з Бучком і то дуже щиро, як можуть дружити два поети-ровесники. Микола розповів, що  він  - пізня дитина, батько-фронтовик помер від давніх ран, мати сама його виховує. Правда, є ще старший на 20 років брат, але вони не дружать між собою. Зате ми  дружили  з Бучком до 11-го класу,  по кілька разів на рік  зустрічаючись на  літстудіях  у Гайсині, що за 50-60 км від наших сіл, часом листуючись, та  обмінюючись віршиками й новинами.
Після закінчення десятирічки шляхи наші розійшлися:  Микола за порадою свого  вчителя Івана Денисовича поїхав у Чернівці і з першого разу вступив на філфак тамтешнього університету. Я ж замахнувшись на столичний  університет,  не зважаючи на медаль, не пройшла по конкурсу, тож «влачила жизнь» провінційну  спочатку  вчителькою сільської школи,  а відтак – після розукрупнення районів і утворення Теплицького –   «літраба» у  новоствореній газеті «Зірка».
Ось  туди,  в редакцію «Зірки»,  якось і  завітав  невідомий високий красень, в якому важко було впізнати  маленького червонощокого хлопчика із літстудії газети «Трибуна праці» на ім’я Коля Бучко.  Зачарувавши «кіношною» вродою і романтичним шармом  знаменитого поета усе жіноцтво редакції: від відповідального секретаря Алли Ігнатюк до бухгалтерші і прибиральниці, а  мене – казками про чарівні Чернівці, університет,  і взагалі зовсім інший світ і людей Західної України, Бучко так само зник, неждано розтанувши у романтичному тумані. З’явився він перед моїми ворітьми наступного року, десь у середині вересня 1968-го. Буквально на третій день після мого повернення з «Москви златоглавої». Точніше, дізнавшись від працівниці  «Зірки» і  моєї подруги Алли Ігнатюк про моє «позорное изгнание» за націоналізм з Літінституту ім.  Горького, примчав на редакційному «бобику» мене рятувати. Зустріч була коротка: Бучко сказав, що всі мої теплицькі друзі і тим паче Іван Денисович Цаль радять мені негайно їхати на Буковину, в Чернівці, бо там, цитую майже дослівно: «… спокійно, а тут,  у Вінниці, нібито почалися арешти…. Я вдома буду до кінця вересня. Усі  наші студенти поїхали збирати врожаї по колгоспах, а мене відпустили додому, бо в мене, як ти знаєш, стара й хвора мама в Удичі. Якщо надумаєш приїхати в Чернівці, ось тобі адреса гуртожитку, де я живу, і телефон прохідної. Попросиш вахтерку тьотю Мілю, у неї два сини вчаться в університеті, і вона тобі скаже, де я».
                До речі, цією привітною тьотею Мілею, з якою я одразу подружила, була мама відомих нині літераторів братів Померанцевих.
                  А через тиждень, порадившись з батьками, вірною своєю подругою з редакції Аллою Ігнатюк, я поїхала автобусом у Вінницю, а відтак – поїздом ­ на Буковину...
Пригадую:  коли я приїхала на Буковину,  у Чернівцях стояла знаменита золота осінь. У промінні вранішнього сонця місто з незвичною для мене архітектурою Еклектично-барочною, здавалося казковим, і настільки прекрасним і привітним, що полонило мене аж на 33 роки! Постарався й Бучко: він справді виявився добрим другом, точніше уважним турботливим братом. Водив мене по різних заходах, редакціях, знайомив з впливовими, доступними йому людьми, намагаючись влаштувати на роботу. А якось  привів на літературний вечір у місцеву організацію Спілки письменників, що знаходилась тоді в Народному Домі, де  познайомив з її головою Миколою Бурбаком, викладачем університету Анатолієм Добрянським, і земляком-вінничанином – поетом Петром Палієм. Зацікавившись аж надто «яскравою  пташкою»,  яка залетіла із самої Москви у  їхні палестини, (Бучко  не шкодував  фантазій і гіпербол, рекламуючи мою особу!) Петро Панасович  Палій зідзвонився з вінницькими друзями – журналістами, вияснив,  хто я, чого припхалася в Чернівці, і заінтригований «дисидентськими моїми подвигами»,  запросив через Бучка прийти в редакцію газети «Радянська  Буковина», де  й сам тоді працював. А згодом обласні журналісти, родом з Поділля,  Віктор Нарушевич, Петро Чорний і Кость Валігура  «прилаштували мене кореспондентом Заставнівської газети «Шлях перемоги». Так з легкої руки Миколи Бучка почалося  моє  майже 33-річне життя-буття на Буковині, у чарівних, казкових Чернівцях, які мені подарували майже все, що потрібно творчій людині…
А сам  Микола Бучко став моїм куратором-наставником,  вірним другом і соратником на довгі роки. Навіть тоді,  коли закінчивши університет,  вийшла заміж, і народила дітей, він був мені братом, а коли  підросли мої діти – став їхнім другом, якого вони любили  і називали «удицьким дядьком Бучком».
Згодом Микола Іванович, нарешті, і сам знайшов своє щастя – Світлану, дуже вродливу юну операційну сестру, і в них народився син Юрко, якого, як і личить щасливому батькові, оспівав у своїх поезіях…. Я щиро раділа його родинному щастю, як і активній громадській і творчій діяльності.
Та все ж, хоч як дивно,  розвела нас література…. Так, та сама література, яка подружила в дитинстві. Таке часто буває в житті. А потім і саме життя розділило. У 2000-му  я із дітьми  виїхала  до  Києва, який «закрутив мене», як тріску соснову Черемош. Ми майже не спілкувалися з Бучком, хоча дякуючи  спільним друзям і  знайомим, була в курсі усіх його справ. Правда,  душа часто боліла через його хвороби, й  не завжди приємні події  й комфортні перипетії, які іноді потрясали його життям. До речі, як і моїм….
Смерть Бучка (так я його називала усе життя) гірко вразила і засмутила, й досі не минуло відчуття власної вини…. Єдине, що лікує рани сумління,  –  віра в те, що душа його, звільнившись від хворобливого тіла, від іронічно-сардонічної усмішки,  нарешті  вільно  літає-ширяє безмежними небесами в образі сяючого щастям  херувима, схожого на того  кругловидого червонощокого хлопчика з мого дитинства, якого поцілувала в чоло Висока Поезія.
 Щасливої дороги до Бога, Бучку!  Царство небесне і вічна слава земна Тобі, друже мій Миколо Івановичу!
(С)  Галина Тарасюк
Вечір пам*яті кінорежисера Володимира Андрощука у колі друзів.
17 серпня, напередодні 80-річчя з Дня народження відомого кінорежисера Володимира Андрощука  у Комунальному закладі Броварської районної ради «БРОВАРСЬКА Центральна районна бібліотека", яку очолює Людмила Кошелєва, відбувся вечір пам*яті кінорежисера Володимира Андрощука. Пом*янути добрим словом митця прийшли броварчани, працівники культури, літератори і просто усі, хто знав і запам*ятав Володимира Івановича як директора місцевої телестудії "Наше місто", яку він створив у Броварах в останні роки свого життя. Про складний життєвий і творчий шлях кіно-митця розповіла його вдова письменниця Галина Тарасюк. Поділилися споминами кінорежисер Сергій Лисенко, головний бібліотекар Софія Погорельська, бібліотекар Ольга Шаповал та ін. Присутні на вечорі переглянули телефільми про культурне життя Броварів, зокрема, районної центральної бібліотеки, зняті Андрощуком на студії "Наше місто". Викликав жвавий інтерес відеозапис його виступ на власному творчому вечорі, де кінорежисер розповідає про роботу над 10-серійним художнім фільмом "Час збирати каміння" ("Укртелефільм" ). Був на вечорі іще один сюрприз: Г.Тарасюк передала бібліотеці книжку відомого українського пеисьменника з Румунії Михайла Гафії Трайсти "Незнайомка у фіалковій сукні", яка щойно побачила світ у літагенції "Друге дихання", - з автографом автора.
Організували цей зворушливий вечір споминів про відомого кінорежисера і громадського діяча В. І. Андрощука працівники відділу обслуговування Броварської районної центральної бібліотеки - однієї з кращих бібліотечних установ Київщини й України.

Олеся Сандига