?

Log in

No account? Create an account
14 ГРУДНЯ 2017 РОКУ В ОДНОМУ з найкращих і найпрестижніших у Броварах н.з - спеціалізованої школи №7(вивчення іноземних мов), яку  очолює




Ольга Андріївна Жигулова,  відбулася презентація  роману Галини Тарасюк "Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія", номінованого на Шевченківську премію. Незважаючи на  кінець чверті, контрольні, неабияку завантаженість, старшокласники з цікавістю прийшли послухати письменницю. Галина Тарасюк відповіла на запитання: Якими джерелами користувалася при написанні роману? Чи важко нині, коли про Тараса  Шевченка стільки написано, щось сказати нового й цікавого про Поета? Чи автори творів про Шевченка не переписують один одного? Чи є в Україні закон, який захищає авторське право і карає за плагіат? Особливо цікавилися молоді люди стосунками Шевченка і Марка Вовчка? Чи були вони справді, як .у хрещеного батька і хрещениці, чи була між ними  таємниця тощо…І були здивовані, почувши про життя і стосунки цих двох великих українців чимало нового, несподіваного,  цікавого і зворушливого…  На фото: під час зус
трічі.
Vyshnevska Maria:НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ 2018 РОКУ

Український фонд культури імені Бориса Олійника висунув на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2018 року новий роман Галини Тарасюк «Зоре моя вечірня», або Пророк і Марія», який торік побачив світ у столичному видавництві «Дніпро», і присвячений многострадному життю Тараса Шевченка та історії його стосунків з Марком Вовчком.
ВІЗИТКА НОМІНАНТКИ
Тарасюк Галина Тимофіївна народилася 26 жовтня 1948 року в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області. Закінчила філологічний факультет Чернівецького університету. Член НСПУ та НСЖУ. Автор десяти книг поезій («Смериковий міст!, «Жайворонкове поле», «Множина», «Світло джерела», «Сотворіння гнізда»,»Зерна полину», «Горельєфи», «На трійцю дощ»), «маленьких романів» «Смерть – сестра моєї самотності», «Любов і гріх Марії Магдалини», «Гаспид і Маргарита», «Покоївка», «Між пеклом і раєм» («Сни анахорета»), багатьох оповідань, новел, есе, які останнім часом викликали чималий розголос. Вірші і новели письменниці перекладені російською, німецькою, узбецькою, литовською, румунською, італійською, туркменською. Галина Тарасюк є Лауреатом літературно-мистецьких премій ім. Сидора Воробкевича та Дмитра Нитченка, літературної – ім. Володимира Сосюри, журналу «Березіль» (тричі) за кращий прозовий твір. Книги прози «Любов і гріх Марії Магдалини» та «Дама останнього лицаря» були номіновані на Шевченківську премію. Кавалер Ордена Княгині Ольги Ш ступеня. ЮРІЙ МУШКЕТИК: «Новелами, повістями останніх років Галина Тарасюк утвердилась як високоталановита, обдарована письменниця психологічного напрямку, яка прозирає своїми думками далеко і глибоко... В її творах суворо і правдиво показане все наше гірке життя, а всі присутні там нечисті сили тільки допомагають оголити правду, зірвати маски метафорами багатозначними, замашними, безжальними. В них такий уже проклятущий реалізм про світ, а головне – психологізм, глибокий психологізм. Ми ніде не знайдемо фальші».
ОЛЕКСАНДР МОРОЗ: «Не варто говорити про майстерність чи унікальний талант Галини Тарасюк. Вона – режисер, що вміє із загального плану швидко «в’їхати» в ключову деталь. Вона – хірург, що професійно відсікає вторинне, аби добратись до головного. Вона – іронічно-саркастична, але співчутлива до своїх героїв. Безжальна, коли треба сказати правду. «И не надо никого винить, ибо корень зла в нас самих!» – вустами героя одного із своїх творів говорить авторка. Кинути такий докір народові, усім нам має право лише справжній творець. Це докір від болю. Зустрічав ці інтонації в Івана Дзюби, Михайла Шевченка, Бориса Олійника...»
ГАЛИНА ТАРАСЮК: «Роман «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія» – це моя данина поваги і захоплення двом великим талантам і подвижникам нашого національного духа, без яких не було б повноцінної української літератури, а, можливо, і нас, українців, таких, якими ми є сьогодні. Мій роман не претендує на якісь великі відкриття чи останню інстанцію істини про Тараса Шевченка і Марка Вовчка. Просто це моя власна правда про тих, кого шаную, моя власна версія таємничої історії їхньої дружби, врешті, моє власне бачення їхнього подвигу на славу України».

«МОЯ ТИ ЗІРОНЬКО СВЯТАЯ!...»
(Уривок з роману «Зоре моя вечірня», або Пророк і Марія»)
Доки Тарас Григорович шукав свою Гору над Дніпром в Україні, вибивав у панів клапоть землі під будівництво хати, дурив голову друзям і знайомим пошуком нареченої, у далекій Європі Марко Вовчок, окрилена новими незвіданим почуттям, розривалася між клятвою і спокусою, між обов’язком і свободою. Вибір був важким, як між Сціллою і Харибдою, що постійно мінялися місцями або зливалися в єдину суцільну глуху стіну, яку постійно потрібно було долати. Зустріч з Герценом восени 1859 року не зробила з неї ні революціонерку, ні емансипатку, але звільнила від нав’язливих умовностей і гнітючих сумнівів. А зустріч із Сашею Пассєком – від внутрішньої неволі, як від кайданів. Захмеліла від свободи і нових вражень, Марія Олександрівна просила Бога, щоб Шевченко і справді збудував хату і зажив собі спокійно без неї, самій собі незбагненної Марії. Хоч знала, що того ніколи не буде… Бо та вимріяна, вистраждана ним хата призначалася для іншої… яка, Марія це теж знала, була не готова… ще не готова прийняти цей дар… поки що…
Але Тарас… Тарас, він відкидав будь-які сумніви, що вже почали закрадатися в його душу через її мовчання і ті плітки про її успіхи за кордоном, що час від часу наздоганяли його навіть в Україні. Навпаки, розпалений нападами ревності, продовжував співати їй публічно дифірамби та оди, викликаючи у земляків, м’яко кажучи, подив, про що згадували кияни Михайло Чалий і Феофан Лебединцев. З відчайною радістю продовжував будувати в уяві казкові замки-хороми для своєї княгині. За його власним проектом в хаті, що мала стояти на горі серед лісу, очима до Дніпра, поряд з його майстернею була і її світлиця. Він ніби бачив, як вона, така велично спокійна, підперши рукою свою «короновану» важкою косою голову, сидить за своїм письмовим столом і дивиться задумливо у вікно, за яким тихо й велично несе сині води Дніпро. А ось вона з кимось маленьким і таким рідним на руках стоїть на залитім ранковим сонячним світлом ґанку і вся сонячна, як Богородиця, щось йому каже нечутне, але теж сонячне, як блага вість…
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим...
Ці марення приходили зненацька, посеред веселого застілля чи дружньої бесіди, і він, щойно такий пристрасно-збуджений чи жартівливо-веселий обривав на півслові розмову, замовкав, впадаючи в задуму, дивуючи навіть звиклих до змін різких у його настрої знайомих. Він прокидався від своїх солодких сновидінь теж раптово і, ловлячи «всерозуміючі» погляди добрих людей (скільки ж бо довелося пережити Батькові з тими жандармами!!!), в душі підсміювався над ними: якби ж то вони знали причину його задуми! Але зась усім до його таємниці… Богом береженої таємниці, що зігрівала і напувала його голодне, спрагле любові серце.
Cпіврозмовники теж помічали, що після славословій на честь таланту Марка Вовчка ставав аж ніби здоровіший, ніби сам возносився над своїми гіркими, часто незрушними, як пороги на Дніпрі, клопотами. Щоразу, ніби схаменувшись, починав збиратися в Петербург. Так і цього разу на вмовляння доброї матері братів Лазаревських хоча б день погостювати, Тарас не піддався: крихка надія тягнула до Петербурга, як воловодом…
25 серпня, попрощавшись із матінкою Афанасією Лазаревською, Тарас Григорович разом з її синами Іваном і Федором, виїхав з гостинної Гирівки на Орел. Далі шлях лягав на Москву і Петербург, де його має чекати Марія або лист від неї, що вона – повертається, як і обіцяла, на зиму в Петербург. Короткі зупинки в Гутах «погодувати коней» у станового П. Колодячевського, у Кролевці, у сестри Лазаревських Глафіри Огієвської, у Глухові – в ще одного родича – Дмитра Огієвського, ночівля у Севську – і нарешті Орел. Федір Михайлович, розпрощавшись, поїхав у своє помістя, а Шевченко з Іваном, пересівши в диліжанс, подалися на Москву. Проїжджаючи містом, Тарас, мугикаючи собі у вуса якусь веселу мелодію, жадібно роззирався, ніби надіявся побачити когось знайомого і дорогого. А думками був у Петербурзі, біг до Каменецького, задихаючись, питав: «Де? Де лист?». У тому листі мало бути тільки два слова, написані Маріїною рукою: «Я повертаюся»…
У Москві – коротка ділова зустріч з представником фірми Яхненків-Симиренка, який під розписку видав на руки Тарасу Григоровичу, як і було домовлено, 1100 рублів, ще коротші – з Осипом Бодянським та Олексієм Плещеєвим… і – чавункою в Петербург! Де його мала чекати Марія…

Український фонд культури імені Бориса Олійника висунув на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2018 року новий роман Галини Тарасюк «Зоре моя вечірня», або Пророк і Марія», який торік побачив світ у столичному видавництві «Дніпро», і присвячений многострадному життю Тараса Шевченка та історії його стосунків з Марком Вовчком.
ВІЗИТКА НОМІНАНТКИ
Тарасюк Галина Тимофіївна народилася 26 жовтня 1948 року в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області. Закінчила філологічний факультет Чернівецького університету. Член НСПУ та НСЖУ. Автор десяти книг поезій («Смериковий міст!, «Жайворонкове поле», «Множина», «Світло джерела», «Сотворіння гнізда»,»Зерна полину», «Горельєфи», «На трійцю дощ»), «маленьких романів» «Смерть – сестра моєї самотності», «Любов і гріх Марії Магдалини», «Гаспид і Маргарита», «Покоївка», «Між пеклом і раєм» («Сни анахорета»), багатьох оповідань, новел, есе, які останнім часом викликали чималий розголос. Вірші і новели письменниці перекладені російською, німецькою, узбецькою, литовською, румунською, італійською, туркменською. Галина Тарасюк є Лауреатом літературно-мистецьких премій ім. Сидора Воробкевича та Дмитра Нитченка, літературної – ім. Володимира Сосюри, журналу «Березіль» (тричі) за кращий прозовий твір. Книги прози «Любов і гріх Марії Магдалини» та «Дама останнього лицаря» були номіновані на Шевченківську премію. Кавалер Ордена Княгині Ольги Ш ступеня. ЮРІЙ МУШКЕТИК: «Новелами, повістями останніх років Галина Тарасюк утвердилась як високоталановита, обдарована письменниця психологічного напрямку, яка прозирає своїми думками далеко і глибоко... В її творах суворо і правдиво показане все наше гірке життя, а всі присутні там нечисті сили тільки допомагають оголити правду, зірвати маски метафорами багатозначними, замашними, безжальними. В них такий уже проклятущий реалізм про світ, а головне – психологізм, глибокий психологізм. Ми ніде не знайдемо фальші».
ОЛЕКСАНДР МОРОЗ: «Не варто говорити про майстерність чи унікальний талант Галини Тарасюк. Вона – режисер, що вміє із загального плану швидко «в’їхати» в ключову деталь. Вона – хірург, що професійно відсікає вторинне, аби добратись до головного. Вона – іронічно-саркастична, але співчутлива до своїх героїв. Безжальна, коли треба сказати правду. «И не надо никого винить, ибо корень зла в нас самих!» – вустами героя одного із своїх творів говорить авторка. Кинути такий докір народові, усім нам має право лише справжній творець. Це докір від болю. Зустрічав ці інтонації в Івана Дзюби, Михайла Шевченка, Бориса Олійника...»
ГАЛИНА ТАРАСЮК: «Роман «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія» – це моя данина поваги і захоплення двом великим талантам і подвижникам нашого національного духа, без яких не було б повноцінної української літератури, а, можливо, і нас, українців, таких, якими ми є сьогодні. Мій роман не претендує на якісь великі відкриття чи останню інстанцію істини про Тараса Шевченка і Марка Вовчка. Просто це моя власна правда про тих, кого шаную, моя власна версія таємничої історії їхньої дружби, врешті, моє власне бачення їхнього подвигу на славу України».

«МОЯ ТИ ЗІРОНЬКО СВЯТАЯ!...»
(Уривок з роману «Зоре моя вечірня», або Пророк і Марія»)
Доки Тарас Григорович шукав свою Гору над Дніпром в Україні, вибивав у панів клапоть землі під будівництво хати, дурив голову друзям і знайомим пошуком нареченої, у далекій Європі Марко Вовчок, окрилена новими незвіданим почуттям, розривалася між клятвою і спокусою, між обов’язком і свободою. Вибір був важким, як між Сціллою і Харибдою, що постійно мінялися місцями або зливалися в єдину суцільну глуху стіну, яку постійно потрібно було долати. Зустріч з Герценом восени 1859 року не зробила з неї ні революціонерку, ні емансипатку, але звільнила від нав’язливих умовностей і гнітючих сумнівів. А зустріч із Сашею Пассєком – від внутрішньої неволі, як від кайданів. Захмеліла від свободи і нових вражень, Марія Олександрівна просила Бога, щоб Шевченко і справді збудував хату і зажив собі спокійно без неї, самій собі незбагненної Марії. Хоч знала, що того ніколи не буде… Бо та вимріяна, вистраждана ним хата призначалася для іншої… яка, Марія це теж знала, була не готова… ще не готова прийняти цей дар… поки що…
Але Тарас… Тарас, він відкидав будь-які сумніви, що вже почали закрадатися в його душу через її мовчання і ті плітки про її успіхи за кордоном, що час від часу наздоганяли його навіть в Україні. Навпаки, розпалений нападами ревності, продовжував співати їй публічно дифірамби та оди, викликаючи у земляків, м’яко кажучи, подив, про що згадували кияни Михайло Чалий і Феофан Лебединцев. З відчайною радістю продовжував будувати в уяві казкові замки-хороми для своєї княгині. За його власним проектом в хаті, що мала стояти на горі серед лісу, очима до Дніпра, поряд з його майстернею була і її світлиця. Він ніби бачив, як вона, така велично спокійна, підперши рукою свою «короновану» важкою косою голову, сидить за своїм письмовим столом і дивиться задумливо у вікно, за яким тихо й велично несе сині води Дніпро. А ось вона з кимось маленьким і таким рідним на руках стоїть на залитім ранковим сонячним світлом ґанку і вся сонячна, як Богородиця, щось йому каже нечутне, але теж сонячне, як блага вість…
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим...
Ці марення приходили зненацька, посеред веселого застілля чи дружньої бесіди, і він, щойно такий пристрасно-збуджений чи жартівливо-веселий обривав на півслові розмову, замовкав, впадаючи в задуму, дивуючи навіть звиклих до змін різких у його настрої знайомих. Він прокидався від своїх солодких сновидінь теж раптово і, ловлячи «всерозуміючі» погляди добрих людей (скільки ж бо довелося пережити Батькові з тими жандармами!!!), в душі підсміювався над ними: якби ж то вони знали причину його задуми! Але зась усім до його таємниці… Богом береженої таємниці, що зігрівала і напувала його голодне, спрагле любові серце.
Cпіврозмовники теж помічали, що після славословій на честь таланту Марка Вовчка ставав аж ніби здоровіший, ніби сам возносився над своїми гіркими, часто незрушними, як пороги на Дніпрі, клопотами. Щоразу, ніби схаменувшись, починав збиратися в Петербург. Так і цього разу на вмовляння доброї матері братів Лазаревських хоча б день погостювати, Тарас не піддався: крихка надія тягнула до Петербурга, як воловодом…
25 серпня, попрощавшись із матінкою Афанасією Лазаревською, Тарас Григорович разом з її синами Іваном і Федором, виїхав з гостинної Гирівки на Орел. Далі шлях лягав на Москву і Петербург, де його має чекати Марія або лист від неї, що вона – повертається, як і обіцяла, на зиму в Петербург. Короткі зупинки в Гутах «погодувати коней» у станового П. Колодячевського, у Кролевці, у сестри Лазаревських Глафіри Огієвської, у Глухові – в ще одного родича – Дмитра Огієвського, ночівля у Севську – і нарешті Орел. Федір Михайлович, розпрощавшись, поїхав у своє помістя, а Шевченко з Іваном, пересівши в диліжанс, подалися на Москву. Проїжджаючи містом, Тарас, мугикаючи собі у вуса якусь веселу мелодію, жадібно роззирався, ніби надіявся побачити когось знайомого і дорогого. А думками був у Петербурзі, біг до Каменецького, задихаючись, питав: «Де? Де лист?». У тому листі мало бути тільки два слова, написані Маріїною рукою: «Я повертаюся»…
У Москві – коротка ділова зустріч з представником фірми Яхненків-Симиренка, який під розписку видав на руки Тарасу Григоровичу, як і було домовлено, 1100 рублів, ще коротші – з Осипом Бодянським та Олексієм Плещеєвим… і – чавункою в Петербург! Де його мала чекати Марія…

Літературний марафон.mp4
<https://drive.google.com/file/d/1nxgoem6unze34rcgwfgfdjwiqsdjodgm/view?usp=drive_web>
4 грудня 2017 року у бібліотеці ім. Григора Тютюнника (Київ) відбулася презентація роману Галини Тарасюк про невідомого нам Тараса Шевченка "Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія", який висунутий Українським Фондом культури на здобуття Шевченківської премії 2018 року. У розмові про книжку взяли участь вчителі та старшокласники столичного фізико-математичного ліцею №208. Найбільше ліцеїстів цікавили стосунки Тараса Шевченка з Марком Вовчком, тоді молодою письменницею, перша книжка якої «Народні оповідання», так полонила Тараса Григоровича своєю новизною, соціальною проблематикою і любов’ю до простого українського народу, що він не побоявся назвати початкуючу авторку не тільки своєю духовною «донею», а «Пророком кротким і обличителем людей жестоких неситих», покладав на неї великі надії як на перспективну українську письменницю , друга-соратника, і в особистому плані – теж. Усі посвяти Марку Вовчку пронизані не тільки повагою до її таланту, а й високим почуттям закоханого чоловіка до прекрасної і талановитої жінки. Однак ці стосунки були непростими, навіть драматичними і не до кінця виясненими. Причин на те багато, зокрема й ті, що боротьбу за Марка Вовчка, а точніше за відлучення її від української літератури, розпочали навіть деякі прогресивні російські письменники, прихильники імперської ідеології «русского мира», який в ті часи тільки зароджувався. В якійсь мірі, і Тургенєв...Цікава було дізнатися молоді і про українське походження Марка Вовчка, зокрема, по дідові Данилові (по матері), який був сотником на Запорожжі, а після знищення Катериною Другою Січі, пішов не за далекий Дунай, а  за  слобожанські степи на береги річки Орел,  де разом з козаками заснував слободу, (яка й досі є!!!), під назвою - КОЗАКИ. За що отримав дворянсство. Та й по батькові Олександрові Вілінському, який був походив з українсько дрібної шляхти, але, щоб пробити собі дорогу до кращого життя, аніж військове, в життя, казав, ніби і славетного польського роду... Цікавило слухачів, якими джерелами користувалася авторка. На що Г.Тарасюк відповіла, що багато джерел про Шевченка або ще не прочитані, або НЕ ТАК прочитані.Зрозуміло, що виникло запитання,  чому Шевченка, як і Марка Вовчка деякі «дослідники-шевченкознавці» намагаються очорнити і навіть осквернити? Відповідь була всім зрозумілою: "Тому, що Шевченко був, є і буде символом української Незалежності і Державності, нашим моральним авторитетом, Пророком і Генієм, що й досі не дає спокою нашим кровним ворогам…До речі, це можна сказати і про  Марка Вовчка, яка була справді послідовницею Шевченка, і зостаплася, як її не ламали, українською письменницею...
На фото: обговорення роману «Зоре моя вечірняя», або Пророк і Марія»…Допомагали авторці вести літературну зустріч з ліцеїстами директор бібліотеки Світлана Білоусова та Тетяна Неліна…
Програма регіональної науково-практичної конференції за романом Галини Тарасюк "Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія", яка відбулася в Камянець -Подільському Національному університеті ім. І.Огієнка" 17 листопада 2017 року.
ГАЛИНА ТАРАСЮК

СОБІ НА ДЕНЬ  НАРОДЖЕННЯ
26.10.2017

Вже й не осінь, та  ще  й не зима –
Помежів’я  між часом  і простором…
Струхло золото й срібла катма…
В торбі долі, підпертій  костуром,
Тільки стосик книжок, лише пригорща слів –
От і весь твій  набуток   убогий…
… Та  як легко буде голій-босій  душі
Відірвавшись  од світу,  летіти  до  Бога!!!


ЖОВТЕНЬ

Останні розкоші  ранньої  осені…
Кущ  горобини – для образу  рама….
Трішки б тепла, золота й просині,
Й стежки промінчик – до Божого храму….

І більше, здається, нічого  не треба,
Крім цього осіннього світла і світу,
Де кожна хвилина як радісна ТРЕБА,
Як вдячна  пожертва за весни і літа….

***
На землю сходить тихо листопад:
на гай, діброву, на лісок і сад...
Туман снується лугом-долиною...
чарує осінь душу дивиною...

ГАЛИНА ТАРАСЮК І ОСОКІР

Усі вже шати поскидали
І віти, наче руки, склали,
Стоять гуртом, чи то пак –гаєм -
й покірно так зими чекають.


А я собі у тій юрбі,
у тій оголеній журбі
нікого слухати не хочу -
й останнім листячком тріпочу...

ПЕРШИЙ СНІГ

Такий неждано-жданий перший сніг!
Такий  біленький, чистий,  переляканий,
Такий цнотливий, наче перший гріх…
Коли не  знаєш: тішитись чи плакати?

 
29 листопада 2017 року в залі засідань Броварської районної ради відбулася зустріч письменниці Галини Тарасюк з працівниками закладів культури району та презентація її роману про Т. Шевченка "Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія". Захід організував районний відділ культури та  директор Централізованої районної бібліотеки  Людмила Василівна Кошелєва.






Перший сніг...
Такий неждано-жданий перший сніг!
Такий біленький, чистий, переляканий...
Такий цнотливий,наче перший гріх,
коли не знаєш: тішитись чи плакати?...

«ЧОМУ НЕ ЙДЕ АПОСТОЛ ПРАВДИ І НАУКИ?"

І день іде, і ніч іде,
І голову схопивши в руки,
дивуєшся, чому не йде,
Апостол правди і науки?
Ці рядки сумні, ці слова гіркі Тарас Григорович Шевченко написав 5 листопада 1860 року, приблизно за 4 місяці до смерті. Тобто 157 років тому.
І до речі, в не найгірші для нього часи. На ту пору вже вийшов «Кобзар», хоч і покалічений цензурою, але радісно сприйнятий прогресивною «думкою» і пресою Росії, на підході був «Кобзар в переводах русских поэтов». 2 вересня відкрилася академічна виставка, на якій його офорти і автопортрет олією здобули високе визнання публіки, а Рада Академії художеств винесла рішення про надання Шевченкові звання академіка по гравіруванню, що було проголошено 4 вересня «при звуке труб и литавр, на общем годичном торжественном собрании Академии», про що теж писала преса. А 5 листопада 1860 року Тарас Григорович теж урочисто отримав свідоцтво з рук найближчої родички царя Миколи Першого! Так, того самого, хто з допомогою своїх сатрапів і «стукачів-донощиків» «забрив» Шевченка на 10 років у рекрути із забороною писати і малювати!
Отож, здавалося б, справедливість нарешті восторжествувала, про що свідчить запис у свідоцтві (уважно прочитайте!):
«5 ноября 1860 г.
№ 3036
СВИДЕТЕЛЬСТВО
Из императорской Академии художеств академику ее Тарасу Григорьевичу Шевченко выдано в том, что он удостоен сего звания бывшим 4 сентября 1860 года торжественным годичным собранием Академии и что по силе всемилостивейше дарованной привилегии имеет он право на утверждение, по сему званию, в чине титулярного советника. Вследствие чего и дано ему, г-ну Шевченко, сие свидетельство для предъявления полицейскому начальству во время проживания на квартирах в С.-Петербурге.
Себто за рангом до Тараса Шевченка, вчора ще опального поета з кріпаків, вигнанця і каторжника мали звертатися не інакше, як «Ваше превосходительство»!
І що ж робить Шевченко, отримавши такі привілеї?! Він, «голову схопивши в руки», волає до Бога: «Чому не йде апостол правди і науки» у відсталу рабовласницьку Росію? Його не тішать нагороди, не заспокоюють успіхи і той пієтет, з яким його стрічають петербуржці на літературних читаннях у Пасажі! Навпаки, він використовує кожну можливість, щоб пробуджувати в обивателя, звиклого до неволі, прагнення цієї волі! Він кличе суспільство своїми статтями в пресі, своїми поезіями вимагати у царя і його уряду прискорення відміни кріпосного права, наражаючи тим самим себе на немилість, та, власне, на загибель!!!! Що й сталося!!!...»

Уривок з роману «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія».

Чому цитую цей уривок? І тому, що пригадалося одне поважне засідання, яке відбувалося в одній високо патріотичній організації на початку ще 2014 року. Один знаний чоловік, в минулому військовий, запропонував створити при організації секцію військово-патріотичного виховання чи щось подібне, вже й не пам’ятаю. Пам’ятаю лиш, як обурилась одна теж відома патріотка. Ба! з нею приключилася «форменна» істерика, пані кричала, що не допустить, щоб поверталися старі радянські звичаї і методи…Звичайно, «патентовану» патріотку підтримали професійні і реєстрові патріоти, які сидячи не одну каденцію у Верховній Раді, або на інших політичних дозорах, з чистою совістю розвалювали українську армію, перетворюючи патріотизм на суцільну, вибачте, пацифістку…
…А потім, як пам’ятаємо, вибухнув останній патріотичний Майдан, а у відповідь – антиукраїнські «заворушка» на Донбасі, яка перетворилася в криваву війну, і врешті – анаксія Криму….
Тож чому мені в’яжуться ці події в один вузол з нібито невинною істерикою надто емоційної патріотки? Бо чомусь здається, що наші «реєстрові» (зареєстровані по-сусідству) патріоти, які не соромляться прикривати іменем Тараса Шевченка навіть свої «срамні місця», вибачте за різку метафору, так щедро оплачувані з українського бюджету, не цураються не лиш підтримки західної діаспори, а й «східної»… О жадность человеческая, нет тебе придела!!!!… Ради тебе, ненаситної злота і чинів, дехто давно втратив не лиш совість, а й «бдительность»